Рецепт нової катастрофи
Ще у травні Дональд Трамп назвав Тайвань “дуже вдалим козирем” у переговорах із Пекіном. За кілька днів вже держсекретар Марко Рубіо запевняв сенаторів, що політика США щодо острова не змінилася. Проте автори Foreign Affairs вважають, що в Пекіні слова Трампа можуть сприйняти як сигнал, що Вашингтон не реагуватиме на посилення тиску на Тайбей і що такі дії призвели б до дуже небезпечної ситуації, адже від стабільності острова дедалі більше залежить сама американська економіка.
У 1979 році США припинили офіційний союз із Китайською Республікою на Тайвані та визнали комуністичний уряд у Пекіні єдиним законним урядом Китаю. Водночас того ж року Конгрес ухвалив закон про відносини з Тайванем, який зобов’язує Вашингтон надавати острову оборонне озброєння. У “Шести запевненнях” 1982 року США заявили, що не підтримують претензій Пекіна на суверенітет над Тайванем і не перетворюватимуть продаж зброї на предмет торгу. Питання ж про те, як США відреагують на напад Китаю, Вашингтон традиційно залишає відкритим. Лише Джо Байден відступив від цієї політики стратегічної невизначеності, коли публічно заявив, що його адміністрація захистить острів. Пізніше Пекін почав вимагати від адміністрації Трампа поступок щодо Тайваню в обмін на просування торговельних переговорів. У травні Вашингтон призупинив запланований продаж зброї острову на $14 млрд.
З 2025 року політики обох американських партій все обережніше висловлюються на підтримку Тайваню. У липні 2026 року опитування Чиказької ради з глобальних питань показало, що відправлення військ США на захист острова в разі вторгнення Китаю підтримали б 38% американців. Раніше таких було 52%. Послабила військову готовність США і війна з Іраном — запаси боєприпасів зменшилися, а частину сил перекинули з Індо-Тихоокеанського регіону на Близький Схід.
Однак американська розвідка не очікує вторгнення у 2027 році. Більш ймовірна загроза — це посилення тиску з Пекіна, щоб примусити Тайбей до переговорів про статус острова без відкритої війни. Китай уже вдавався до економічного тиску й кібератак, а його військові проводили навчання за сценарієм блокади. Якщо ж Пекін вирішить, що США не втрутяться, він може піти далі й обмежити судноплавство, оголосивши морський “карантин”.
Але саме перебої з торгівлею можуть змусити США діяти, бо Тайвань — їхній п’ятий за обсягом торгівлі партнер. На острові виробляють до 97% передових чипів у світі, від яких залежить і лідерство США у сфері штучного інтелекту. Якщо постачання зупиняться, світове виробництво сучасної електроніки може скоротитися на 60%. Американським виробникам автомобілів і медичного обладнання запасів чипів може вистачити лише на кілька тижнів. Ба більше, блокада Тайваню поставила б під загрозу торгівлю обсягом понад $250 млрд і могла б зменшити ВВП США більш ніж на 3% за рік, світова економіка, за різними оцінками, може втратити $2–3 трлн від лише річної блокади, а повномасштабна війна, за розрахунками аналітиків, може спричинити глобальну рецесію та збитки на $10 трлн.
Якщо Пекін розраховуватиме на бездіяльність США, а Вашингтон усе ж вирішить втрутитися, то тиск на Тайвань може перерости в кризу між двома державами. Щоб знизити ризик прорахунку, Вашингтон міг би прямо заявити, що стабільність у Тайванській протоці життєво важлива для економіки США. Для цього не потрібно змінювати чинних засад відносин із Тайбеєм і Пекіном. Конгрес міг би закріпити в законі, що США виступають проти блокади та інших обмежень судноплавства, і вимагати від адміністрації підготувати дипломатичні й фінансові заходи у відповідь. Ще одним кроком могло б стати відновлення продажу зброї Тайваню. А Німеччина, Японія та Південна Корея, які теж залежать від тайванських напівпровідників, могли б також разом зі США домовитися про спільні дії, якщо Пекін посилюватиме тиск, і розширити коло постачальників чипів. До того ж Конгрес може почати цей діалог із парламентами країн-партнерів, не чекаючи зміни адміністрації у Вашингтоні.
