Очікуваний кінець
Війна в Україні дедалі частіше розглядається не як нескінченний конфлікт на виснаження, а як протистояння, у якому одна зі сторін може втратити здатність продовжувати бойові дії. Автор The Bulwark проводить історичні паралелі і звертає увагу на те, що армії зазвичай не руйнуються миттєво. Їхня боєздатність поступово підточується сукупністю чинників, доки не настає момент стрімкого краху.
Після понад чотирьох років повномасштабної війни багато аналітиків говорили про затяжний позиційний конфлікт із використанням дронів, про окопну війну та взаємне виснаження. Але Україна, пише автор, схоже, робить ставку не на масштабні наступальні операції, а на системне послаблення російської армії через удари по логістиці, скорочення людських ресурсів та підрив морального стану військ.
Про те, що такий підхід може бути робочим, свідчить і історія. Під час Першої світової війни Російська імперія зазнала великих втрат, мала слабку логістику й недостатньо розвинену промисловість. Після того як імператор Микола ІІ особисто очолив армію, ситуація лише погіршилася. Поразки продовжувалися, довіра до влади падала, а після революції 1917 року значна частина військових залишила свої позиції. Останній наступ Тимчасового уряду Росії також завершився невдачею, після чого масове дезертирство стало одним із чинників фактичного розвалу армії та більшовицького перевороту.
Іншим прикладом стала Німеччина 1918 року. Після перекидання значних сил зі Східного фронту німецькі війська досягли початкових успіхів на Заході, однак не змогли забезпечити власне постачання. Водночас країна переживала серйозні економічні труднощі через морську блокаду, нестачу продовольства та промислових ресурсів. А вже після появи на фронті американських військ виснажені німецькі солдати дедалі частіше здавалися в полон, вважаючи війну програною.
Третім прикладом стала японська армія в Бірмі у 1944 році. Наступальна операція була розпочата з розрахунком лише на двадцятиденний запас продовольства за запланованої тривалості кампанії в чотири місяці. Помилкові розрахунки командування призвели до катастрофічних втрат, після яких угруповання вже не змогло відновитися й до завершення війни лише відступало.
Автор також згадує і армію Південного В’єтнаму у 1975 році, у якої після скорочення американської допомоги виникли гострі проблеми із забезпеченням технікою та пальним. Невдалий відхід із Центрального нагір’я спричинив хаос, а подальший наступ військ Північного В’єтнаму завершився падінням Сайгона.
Усі ці армії спочатку мали значні переваги, однак поєднання і слабкого керівництва, і логістичних проблем, і виснаження, і невдалих наступів, і корупції та втрати бойового духу призвело до їхнього швидкого краху.
І от, аналізуючи сучасну ситуацію, автор стверджує, що Росія вже демонструє низку подібних ознак. Серед них є і неефективне військово-політичне керівництво, і масштабна корупція, і проблеми з розподілом ресурсів, і низький моральний стан особового складу, і значні втрати під час атак, які приносять мінімальні територіальні здобутки. Крім того, дедалі складніше стає поповнювати втрати навіть попри фінансові стимули для новобранців. Під значним тиском знаходиться і логістика, бо якщо раніше російські тили були відносно непогано захищені, то зараз українські безпілотники дедалі частіше вражають транспорт і комунікації далеко від лінії фронту. Що створює труднощі з постачанням військ, а в Криму вже фіксуються серйозні проблеми із забезпеченням пальним.
А втім, точно передбачити, чи призведуть ці фактори до краху російської армії, поки неможливо. Однак, як підсумовує The Bulwark, Україна відкрито демонструє стратегію, спрямовану на виснаження російських людських ресурсів, економіки, логістики та морального стану військових шляхом ударів по інфраструктурі, тилових об’єктах і військовому командуванню.
