Замість мера. Як Михайло Когут опинився на чолі місцевої влади в Маріуполі і чи погодився на співпрацю з окупантами, — ВІДЕО, ІНТЕРВ’Ю

Для Михайла Когута досі триває 24 лютого 2022 року. Все, що було до цього дня, він пам’ятає майже погодинно, а ось що відбувалося після – розтягнулося на один великий день. «Здається, він і досі для мене ще не закінчився…» — каже заступник міського голови Маріуполя. Ми зустрілись з Михайлом Когутом у Дніпрі, в популярній кав’ярні. Він поступово оговтується після всього, що пережив в Маріуполі. Зараз повертається до роботи. Готується до відкриття сервісного центру для переселенців в Дніпрі. І знайшов час, щоб зустрітись для відвертої розмови. «Буду розмовляти українською. Я взагалі вважаю, що нам всім треба на українську переходити. Мої батьки родом з Західної України. До 6 класу я навчався в українській школі, розмовляв виключно українською. А вже потім нас почали ламати…» Михайло Когут, як і більшість маріупольців, не вірив в початок повномасштабної війни. Навіть 24 лютого, коли почались обстріли, він все ще думав, що це просто загострення, і швидко всі заспокоються і почнуть домовлятись. «Рано вранці 24 лютого я отримав повідомлення від міського голови, що маємо перший обстріл, в районі пивзаводу на Лівобережжі. Я виїхав на місце. У нас з 2014 року був досвід реагування на подібні ситуації. Ми приїхали з колегами, подивились. Вже знали, що будемо робити. Я доповів міському голові. Навіть в той час я не розумів, що почалась повномасштабна війна. Але ми тільки від’їхали від місця обстрілу, як  почались повторні обстріли, і стало вже ясно – це не просто загострення. А потім подивився, що відбувається в країні, ну і вже все зрозумів. — Ви залишились в місті. Ваша родина залишилась, ваші діти. Чому? Чому ви не сказали їм їхати? — Тому що я, як і більшість маріупольців, призвичаївся жити поруч з війною. Я не міг навіть уявити собі, що в 21 столітті можна розв’язати таку війну, просто брати і знищувати людей, ціле місто. Я був впевнений, що день-два – і почнуть домовлятись, і весь цей жах зупиниться. Тому вся моя родина, і мій восьмирічний онук – всі були в місті і пережили весь цей жах разом з усіма. — Як так сталось, що ви опинились в Маріуполі фактично один на чолі міської адміністрації? — Вже 25 лютого в місті почали з’являтись чужаки. Я бачив людей, які за відчуттям не були схожі на маріупольців. А потім правоохоронні органи стали повідомляти про те, що в місто увійшли ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи – ред.) Була особиста небезпека для міського голови. Я особисто чув, як Вадим Бойченко отримав наказ від начальника обласної військової адміністрації Павла Кириленка  виїхати. Він мав на ніч виїжджати, поки не врегулюється питання з ДРГ, і повертатись вдень у місто. 25 лютого ввечері він поїхав, 26 лютого повернувся, ми з ним зустрічались. Потім ввечері 26 лютого він знову поїхав і мав би повернутись 27-го, але він не зміг повернутись. Потрапив під обстріли. І його не пустили в місто. Мер зателефонував, пояснив ситуацію, і ми вирішили, що я як перший заступник буду організовувати роботу всередині міста, а Вадим Сергійович – ззовні. Насправді, з введенням військового стану задачі мера звужені були до зв’язку з владою (центральною та обласною – ред.) та військовими.  На той момент це було зважене рішення і воно видавалось єдиним правильним в тій ситуації, яка склалась. Ми залишались в місті – керівники, всі комунальні підрозділи, -  виконували свою роботу.  На той момент ми не думали про евакуацію, тому що були впевнені, що все це буде тривати день-два – і все скінчиться.  — Маріупольці не можуть пробачити меру, те, що не захистив, покинув місто і не організував евакуацію. Скажіть, особисто у вас є образа на мера за те, що ви були  в самому пеклі, а він — ні? І як вам здається, чи можливо було організувати евакуацію? — Ніякої образи немає. Так склались обставини. Так були розподілені обов’язки піж мером і його першим замом. Нема на що ображатись. Більше скажу. Те, що я зміг у підсумку вибратися звідти, я завдячую йому. Це, звісно вже не службове, це моя особиста вдячність. Тому ще раз – немає образи. Ми просто виконували свою роботу – кожен свою. Я не міг би при всьому бажанні виконувати його частину, а він, навіть якщо б був поруч, не зміг би допомогти з нашою. Ну хіба що морально комусь було б легше… Знаєте, те, що ми пережили… Ми ж всі це пережили… Але намагаємось шукати винуватого серед тих, хто поруч. І не хочемо сказати собі, що якщо б не це х***ло путін, ми б не шукали винуватих. Нам би не довелось цього робити. Ми забуваємо сказати, що головна людина, яка принесла стільки горя в наш дім, і наші родини – це путін.  В чому вина міської влади?  С початку березня міська влада намагалась прорватись в місто з евакуаційними колонами. Але вони не змогли це зробити.  Росіяни все робили продумано, за планом – вони працювали на дестабілізацію ситуації. Знищення критично важливої інфраструктури, зв’язку – все це для цього було. Думаю, що мародерство теж було частиною цього плану. Не знаю точно, коли почався цей злам у людей, але це було страшно. Коли тягли з магазинів все, що можна, холодильники, телевізори. В місті немає світла, обстріли, ну навіщо тобі холодильник або взуття, яке ти ніколи в життя не одягнеш. Мені було важко це зрозуміти. Я навіть питав у поліцейських, може варто починати стріляти, бо це ж якийсь жах. Але зараз я думаю, що це теж було спровоковане, людей до того підштовхнули.  Я думаю, евакуація з міста була неможлива, тому що росіяни не хотіли цього. Їм потрібна була дестабілізація, їм потрібні були люди всередині міста, щоб тримати всіх в заручниках. Ніяких домовленостей з росіянами не було. Приведу приклад, як ми намагались зробити першу успішну евакуацію на початку березня.  Отримали повідомлення, що Київ погодив з Москвою евакуаційний коридор. Ми визначили два місця, де будуть збиратися люди, знайшли автобуси. За декілька хвилин до початку руху евакуаційної колони я вирішив особисто перевірити, чи можна виїхати. Сів з колегами в машину, але за 100 метрів ми потрапили під такий ворожий вогонь, що я взагалі не знаю, як  ми не… Я приїхав до театру. Люди стоять, чекають, питають дозволу на виїзд. Ну як я можу сказати людям, що можна їхати, коли сам щойно потрапив під обстріл? Я починаю пояснювати, що це – на ваш розсуд, ви, звісно, можете поїхати, але на вашу відповідальність. Там  — небезпечно. Тому ну яка евакуація…  Знаєте, стоїмо в ТТУ, розмовляємо про евакуацію, яким маршрутом поїдемо, скільки у нас є автобусів. А вночі росіяни накривають вогнем ці самі автобуси. Точно по цілях били. — Я у вас про це як раз хотіла спитатись. Ви добре розумієтесь на комунальному господарстві. Коли вони так точно били до комунальних підприємствах, енергетичних об’єктах, автобусах. Ну ось ви поговорили про автобуси – і наступного ж дня їх розбомбили. У вас не було відчуття, що хтось зовсім близько до вас, хтось поруч зливає координати, інформацію, корегую вогонь? — Я ж казав, мені з самого початку здалося, що в місті з’явилась велика кількість нетипових маріупольців. Можливо, то були маріупольці, але мені так здалося. Те, що нас зливали, — це 100%. Наприклад, коли ми зрозуміли, що місто заблоковане і підвозу продуктів не буде, ми стали робити харчовий запас продуктів. Колеги допомагали з контактами підприємців, які дозволили відкрити їхні магазини і взяти всі продукти, воду – все, що потрібно для забезпечення життєдіяльності – і зробити такий запас, НЗ, на випадок, коли зовсім стане погано. Ми зробили такий склад. Заховали його на території «Комунальника». Це місце ні з ким не було пов’язане. Були впевнені, ніхто там продукти не знайде. Але вночі пряме влучання снарядів – і немає складу… Тому, звичайно, хтось працював, хтось зливав. Але я хочу сказати про надзвичайних людей, з якими я працював. Ці люди…   Ніхто з них не вважав себе героєм. Але кожного дня пішки, або на власному авто вони добиралися під обстрілами, щоб сідати за кермо і розвозити людям воду, в лікарні – паливо, розчищати дороги. Люди — не бетмени. Але коли більшість залишалась в підвалах – вони йшли на роботу, щоб виконати свої обов’язки. І працювали не за гроші. Бо які ж там в Маріуполі були гроші! Вони просто так розуміли свій обов’язок. Водії з Водоканалу,  з Зеленбуду,   ТТУ – всі. Ми ж всі разом були,  потім і жили разом в Міськводоканалі. Там був  не те щоб підвал, а таке заглиблення було, і ми там всі разом жили. Люди бачили, що всі поруч, всі однаково працюють. Тому і таке ставлення було до роботи. Кожного ранку ми збирались – всі комунальні служби, волонтери, військові – і координували роботу: що потрібно, кому, в якому районі, які задачі. Треба було вирішувати, куди везти поранених, куди евакуювати тих, хто залишився без житла. Соціальні служби готували набори їжі для таких людей, бо в них не було вже ніяких запасів. Де ставити бочки з водою для людей, в які місця. На Лівобережжя ми дуже швидко перестали їздити. Військові нас не пускали туди. І ми просто видавали їм пальне, а вони вже самі довозили до лікарні, до великих сховищ, щоб там могли продовжувати роботу. Спочатку наради збирались в департаменті ЖКГ, потім – в Водоканалі, а потім ми все-таки зрозуміли, що міська рада має збиратися в міській раді, щоб люди розуміли, що влада в місті є. І ось, здається, це було 15 березня. Ми всі зібрались на чергову нараду, і стався обстріл. Ракета влучила. Був поранений Ваагн Мнацаконян (голова управління екології міськради – ред.). Стало зрозуміло, що далі збиратись ми вже не зможемо.  Після того, як росіяни почали скидати на місто авіаційні бомби, працювати стало неможливо. Особисто мене що зламало… 16 березня, драматичний театр.  У нас на той час вже фактично не було людей. І тому ми з керівниками самі сідали за кермо, розвозили машини з водою. Дві такі машини ми виставили того дня біля драмтеатру – одну попереду, іншу позаду. І треба вже було їх забрати. Ми тільки це зробили, як на театр впала бомба. Я не знаю, скільки людей загинуло. Але там було дуже багато людей. — Чи була можливість когось врятувати там? — Відверто кажучи – ні. В місті МНС практично вже не було. Я навіть не знаю, хто б це міг робити… — Коли ви відчули, що повністю втратили контроль над ситуацією і вже нічого не можете зробити? — Росіяни відкрили виїзд з міста 15 березня. Я особисто поїхав і перевірив, чи можна виїжджати. Так, дійсно стали випускати людей. Потім був обстріл міської ради. А десь 17-18 березня ми були в Водоканалі, а навколо шли страшні бої. Коли ми змогли вийти з укриття, ми побачили, що підприємство  — знищено. Вся техніка, якою ми возили воду, — розбита. Рації перестали працювати. Координації з військовими вже не було. Маріуполь з двох частин вже був окупований. Люди почали масово виїжджати. Я зміг зв’язатись з мером і сказав, що більше не бачу сенсу в тому, щоб залишатись тут. Я більше нічого в тій ситуації не міг зробити для маріупольців. І ми ухвалили рішення, що всім треба виходити з міста. — Ви коли залишили Маріуполь? — 18 березня. Я забрав родину, вони  — всі вісім чоловік, і онук мій Михайло, — весь час переховувались в Маріуполі, і я вивіз їх в селище під містом. Від думки, що вони в безпеці, мені одразу стало легше дихати. — Що з вашим майном? — Мабуть, як у більшості. Будинок був сильно пошкоджений. Квартира на пр. Будівельників повністю пограбована. Не знаю, що з нею зараз. Квартира сина на Лавицького зруйнована, там було потрапляння снаряду. Будинок доньки зруйнований, там було потрапляння. Так що у нас в Маріуполі — ані житла, ані майна. Ми з дружиною говоримо, що 60 років прожили, а у нас майна – два чемодани. Але головне що живі. — Яким ви побачили місто, коли виїжджали? — А ми весь час бачили місто. Не буду казати про героїзм, але ми в підвали спускались лише вночі, щоб трохи поспати. В підвалі звісно, було безпечніше, але роботу за нас ніхто не зробить. Ми з керівниками особисто розливали по каністрах соляру, бо це було дуже відповідально, розвозили її, почали хліб випікати, поки ще в місті було світло. Вадим Бойченко домовився про зерно, домовився з власником заводу про його помол. Цей завод 10 років не працював. Я особисто не вірив в те, що нам вдасться його запустити в роботу. Але нам вдалось це. Ми працювали. Звісно, я не скажу, що увійшли в дім до кожного маріупольця. Розумію, що багато людей скаже, «а вони нам нічим не допомогли». Але напевно ми і не в змозі були це зробити. Проте я точно знаю, якщо б ми не робили свою роботу, ситуація в місті була б набагато гіршою.  — Як ви думаєте, скільки людей загинуло? — Не можу сказати. Дуже і дуже багато. Те, що я бачив… Тисячі загиблих… Мені страшно про це думати.  — Коли перестали ховати тіла загиблих в місті? — Похованням займався приватний бізнес. Здається, ще перший тиждень ховали. Спочатку, в перші дні, волонтери допомагали збирати тіла. Ми везли їх до моргу. Але дуже швидко морги стали переповненими. Потім зникло світло, і там зберігати загиблих вже не було можливості. І  ми вирішили вирити декілька траншей на закритому кладовищі біля ринку «Каліфорнія». Стали ховати людей там в братських могилах.. Проте дуже швидко росіяни стали обстрілювати це місце. Так вдарили по екскаватору, що водій відмовився далі працювати.  Потім ми зробили поховання в Міському саду, потім в Приморському парку. А потім вже люди самі хвали як могли. Ми організовано не могли це робити. Бо росіяни били туди прицільно. — Таке враження, що у росіян були власні очі в Маріуполі. Скажіть, а ви бачили когось в місті з тих представників ОПЗЖ, яких звинувачують у коригуванні обстрілів по місту? — Ні, під час бомбардувань я нікого з цих людей не бачив. Я їх після захоплення міста всіх побачив. — Розкажіть про це. — 19 березня, в перший день як я виїхав, від Іващенка  (Костянтин Іващенко – гауляйтер Маріуполя – ред.) до мене був телефонний дзвінок. Я не став відповідати. Наступного дня він знову зателефонував. Я відповів. Іващенко став розповідати мені, що в місті багато роботи, треба починати. Я йому сказав, що багато роботи було під обстрілами. Щось я тебе поруч ніде не бачив, сказав я йому. Він мені почав розповідати, «я був там, сидів в підвалі, треба було мені зателефонувати…». Я сказав, що в Маріуполі ніхто нікому не телефонував. Хто хотів допомагати – той приходив і допомагав. Тому я з тобою розмовляти не буду і працювати не буду. На що він мені відповів, що як скажуть мені – то нікуди я не дінусь прийду і буду працювати.  А ті люди, яких ви назвали депутатами від ОПЗЖ, в місті всі з’явились, об’єднались, розгорнули діяльність, дуже задоволені собою. Звісно, все, що сталося з містом, — сталося за їх активної участі. Без організованої роботи з середини такі обстрілі неможливі. Але під час бомбардувань я їх не бачив.  — Був наступний дзвінок від них? — Так. Був і дзвінок, і зустріч. Знаєте, я не герой, і не супермен, готовий до всього. Коли за твоєю спиною 9 чоловік рідні, ти відчуваєш відповідальність за них, і все інше відходить на другий план. Я не міг виїхати, бо треба було пройти фільтрацію. Я б її не пройшов, ще і піддав би ризику родину. Якщо б я відмовився співпрацювати, моїй родині загрожувала небезпека. Тому я спочатку погоджувався. А тим часом домовлявся за рідних, щоб вони змогли виїхати. Першу частину родини – дочку, сина, зятя і онука я домовився щоб випустили без грошей. Я довго живу, багатьох людей знаю, і мені допомогли. За другу частину родини довелось платити гроші. Щоб жінка з донькою пройшли фільтрацію, довелось по півтори тисячі заплатити.  Я пройшов по тій грані, за якою… А може і заступив десь. Не знаю. Але це дало мені можливість врятувати родину і самому втекти звідти. — Хочу уточнити. Так ви приступили до роботи на окупантів чи ні? — Коли я був там, як такої роботи там ще не було. Автобуси, евакуація… Я був в групі, яка цим займалась. Це була робота? Була. Заїхати в місто, обстежити, що залишилось на Водоканалі. Це робота? Робота. Але це ще не направлена робота на окупантів.  Після всього цього я пройшов перевірку, в тому числі на детекторі. Якщо б до мене були питання, ми б з вами не сиділи тут не розмовляли б. — А якщо б ви в тих умовах просто взяли б і поїхали з міста. Що б було? — Я вам скажу. Коли мені допомогли з втечею. Я поїхав через Крим. Мене питають, чому не на Запоріжжя. А тому, що тут дуже близько від Маріуполя. На блокпостах є інформація про людей, яких не можна випускати, є зв’язок з містом. Мене б ніколи не випустили тут. Да і на Чонгарі були проблеми. Зять з донькою проїхали без проблем. У них інше прізвище. А я заїхав на Чонгар і мене зупинили. Кажуть, зараз з вами будуть розмовляти. Підходить чоловік, забирає мене, і 33 години мене допитували.  Декілька змін ФСБшників змінилось. Питали по колу – одне і те саме. А дружина в цей час сидить 33 години в машині і нічого не знає, що зі мною. Я став казати, що мені треба дружину відвезти до лікаря. Але їм було все одно. Сказали, що поки мене не допитають, я нікуди не поїду. Питали про те, що робив в місті, як спілкувався з військовими, чому не здав Маріуполь, немов би це я керую армією, чому те, чому се… Так годину — півтори. Потім зміна тих, хто допитує, і знову все с початку. Я більш за все  боявся, що у них є зв’язок з Маріуполем, і що вони просто чекають, поки хтось звідти приїде, і мене просто заберуть і відвезуть назад у місто. Але через 33 години мене таки випустили за умови, що через три тижні я маю повернутись. Потім вже у Пскові, через який я виїжджав, все повторилось, але трохи коротше за часом. Коли я вирвався, то хотів бігти якомога дальше від всього. Я реально боявся, що мене будуть шукати, переслідувати. Тому полетів до родичів у Канаду. І вже коли пройшов час, я заспокоївся і зміг повернутись в Україну. — Кажуть, що деякі впливові люди допомагали вам вирватись звідти, платили гроші. Це правда? — Так. Але не на стільки, як розповідають. Проте це була допомога, яку навряд чи хтось ще міг мені надати. Я це дуже ціную. — Які маєте плани на життя?  — Я був, є і, сподіваюсь, буду членом цієї команди. Я вірю, що ми повернемось. І роботи для нас усіх буде дуже багато. Повірте, все, що росіяни нам показують зараз, — це все ніщо в порівнянні з тим, що там є насправді.  Маріуполь — наш дім. Тому я планую повертатись і працювати на відновлення міста. Вся команда комунальна є, вона зберіглась і готова працювати. Нам треба згуртуватись всім для відновлення міста. Дуже шкода втраченого часу. Якщо б ми йшли такими темпами, як до війни, то через 5 років ми мали б справжнє європейське місто. Але ми це не повернемо назад. Зараз ми з колегами по кожному з напрямків працюємо над тим, що проробляємо, що будемо робити після повернення буквально по днях. Звісно, є різні сценарії. Один сценарій – ми повернемо місто в тому стані, в якому воно є зараз. Інший сценарій- якщо руйнування будуть ще більшими. Ми готуємось до різних варіантів. Ми відновимо місто, і воно буде краще, ніж було. Шкода втрачений час. — І людей… — Так. Я взагалі не розумію, як ця людина, яка надала наказ напасти на Україну, як цей путін живе з цим. — А як ви живете з цим? Що вам сниться? — Маріуполь не сниться. Селища навколо Маріуполя сняться. Батьківська хата. Я ж народився в 30 км від Маріуполя. В Новоазовську похована моя матір. Вона померла тут, але вона хотіла, щоб ми поховали її поруч з батьком. Я довіз труну бо Піщевика, передав старшій сестрі. Вона забрала, поховала маму поруч з батьком. І з тих пір я жодного разу не був не могилі. Коли повернемось, перше, що зроблю, поїду на могилу батьків. Ну а потім вже до справ. Їх буде багато. ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua