З мрією про веганську кав’ярню. Молодий маріупольський кухар хоче відркити у столиці особливий заклад

23-річний Роман Кулик народився і виріс в селі під Волновахою. Згодом, опанувавши фах економіста, подався… у кухарі. Каже, з дитинства полюбляв експериментувати біля пічки, правда, інколи доводячи батьків до сліз. За кілька років він вже був шеф-кухарем у невеличкій точці швидкоїжі у Маріуполі. А виїхавши до столиці, мріє відкрити власну справу — веганську кав’ярню з особливими десертами.   Макарон, а не макарун  Зараз у Києві Роман продає каву — спілкується з власниками кав’ярень та ресторанів, пропонує їм різні варіанти популярного напою, який приходить безпосередньо з країн-виробників до Одеського порту, а звідти — до складу підприємства. Каже, це трохи не звична справа, але вона йому до душі.   “Звісно, придивляюсь до різних закладів, у яких буваю. Дуже хочеться відкрити щось своє, — зізнається хлопець. — Але я усвідомлюю, що для цього кроку потрібно багато коштів. На жаль, усі мої заощадження пішли на евакуацію та облаштування на новому місці”.  Ідею власного бізнесу Роман не відкладає аж занадто надовго — зараз він підшукає якусь грантову програму, яка допомогла б йому на старті. А щоб не втратити навички, робить улюблені десерти для знайомих і друзів.  “Зараз дуже популярні макарОни — французьке печиво з мигдалевим борошном. Його часто плутають з макарУнами — американським тістечком з кокосом. Колись навіть для мене ця різниця була сюрпризом, — усміхається Роман. — Макарони замовляють часто. Але щоб виробництво окупилося, потрібний великий масштаб. Бо кав’ярні будуть замовляти великі партії, щоб я мав прибуток, на місяць треба зробити 20 тисяч цих тістечок. Чесна собівартість кожного — 20 гривень, продавати треба по 40 гривень. Щоб покрити оплату роботи хоча б одного працівника, оренду, комунальні послуги та закупівлю якісних продуктів. Мінімум — 100 тисяч гривень для старту. Якщо знайдеться така програма — обов’язково спробую”.  Їли, але плакали Вчився Роман у Запорізькому інституті економіки та інформаційних технологій. За фахом — економіст, але зізнається, що освіта обрана майже випадково. Каже — “для мами”, і знов усміхається.  “Але зараз я знов буду здавати ЗНО та вступати до інституту: хочу опанувати майстерність  управління персоналом, — каже Роман. — Бо маю дві сфери, у якій бачу своє майбутнє  — ресторанний бізнес та торгівля. І у перспективі бажаю їх об’єднати — створити кав’ярню — кондитерський магазин, де можна попити свіжообсмажену каву з десертом або замовити тістечка чи торти на свята. Мені потрібні ґрунтовні знання, щоб керувати подібним закладом”.  В дитинстві Роман навчився готувати все — борщі, котлети, відбивні, і, звісно, солодкі смаколики. Каже, уся родина хвалила та залюбки смакувала. Правда, коли мама приходила з роботи, у неї на очах з’являлися сльози: звісно, усі нагодовані, але кухня після цього виглядала не у кращому вигляді — жодного чистого посуду, вся у борошні. Прибирати після “важкої праці” біля пічки юний кухар вже не міг. Він каже, що зараз вони сміються, згадуючи ті моменти, але так вийшло, що дитяче захоплення привело його до улюбленої професії.  “Ніколи не думав, що буду вміти так досконало розбиратися у продуктах. Зараз у будь-якому блюді можу назвати не тільки інгредієнти, а і якої вони торгової марки, звідки, скільки коштують” — не без гордості розповідає Роман.  А навчив його всіх премудрощів професії шеф-кухар з Донецька, з яким Роману довелося працювати у ресторані Волновахи. Прийшов хлопець туди звичайним кухарем, який не знав нічого про процеси громадського харчування. А навчився робити соуси, бургери, роли, вміти складати технологічні карти, калькуляцію, прораховувати собівартість, націнювати готову справу, робити інвентаризацію, списання та рух товару по складу, створювати унікальну коктейльну карту.  “Ми стали не просто колегами, а й друзями. А зараз ми повністю перервали спілкування, — з сумом каже Роман. — Після повномасштабного вторгнення він виїхав до Донецька. Останній раз прогулятися містом   Увесь цей час одночасно з роботою Роман їздив на різні курси від Української асоціації шеф-кухарів: має сертифікати з різних тем — від хліба та випічки до італійських страв та м’ясних виробів. Зізнається, що половину коштів, що заробив, витрачав на це — інвестував  у знання. Потім отримав дуже екстремальний досвід, який допоміг упевнитися — він на своєму місці. Літній сезон відпрацював шеф-кухарем на морському узбережжі.  “Три місяці без вихідних — працювали з 30 травня по 10 вересня у режимі нон-стоп з 9 ранку до опівночі. Я витримав, але сказав, що більше на таке не погоджусь, — з гумором розповідає Роман. — У вересні подався до мами на два тижні — відпочити, а потім вирішив переїхати до Маріуполя і… піти працювати у “Суші-майстер” старшим кухарем на тій точці. І був там аж до 24 лютого 2022 року”.  Передчуття великої війни з’явилося у Романа ще в середині лютого. 15 числа його рідне село, яке знаходиться за 7 кілометрів від окупованого Докучаєвська, почали бомбити, там зникли газ та світло. Усі ці дні він вмовляв маму виїхати з села, і тільки 19 лютого вона приїхала до нього у Маріуполь.  “Ввечері 23 лютого я запропонував мамі пройтися містом. Так і сказав- ти не бачила нові прекрасні локації, які скоро можуть зникнути через бомбардування, — згадує Роман. — Зайшли до супермаркету, щоб купити валізу, і бачили, як люди везли тачки з будівельними матеріалами. В цей момент великі торговельні компанії вже вивозили свої товари з міста”.  О шостій ранку 24 лютого Роман разом з мамою та братом виїхали у Дніпро. Хлопець кілька годин обдзвонював різні служби таксі, щоб нарешті за доволі великі гроші зголосився один водій. Вже були величезні черги за пальним, яким все ж вдалося заправити машину.  “Я розумів, що Маріуполь — стратегічне місто. З 2014 року я ріс у прифронтовому селі, де постійно щось прилітало, заходили ворожі ДРГ, не було відчуття повної безпеки. І я напевно  знав, на що росіяни можуть піти, — пояснює своє рішення Роман. — Багато маріупольців думало, що, у гіршому випадку, може трапитися щось на кшталт обстрілу мікрорайону Східний у 2015 році. Але ми ж бачили інформацію від розвідки — скільки техніки скупчилося поруч!Азовське море, кордон з ростовською областю, окупований Новоазовськ просто навпроти — як можна було думати, що обійдеться без ракет з кораблів та авіації? Не розумію, чому люди не їхали одразу. До останнього допомагав всім, хто там залишався, а коли вони виїхали, більшість казали, що я мав рацію”.  Справжню паніку Роман відчув у дорозі до Дніпра -  в новинах було багато дезінформації, розповсюджувалося вороже ІПСО. Вечорі, опинившись у Дніпрі, Роман не витримав — зізнається, що закричав і заплакав. Бо геть не знав, що буде далі… Зміни, які надихають  У Дніпрі родина побула добу, а потім вони поїхали до Снятина, де їх прийняли родичі. Два місяці Роман жив на заощадження, влітку вирішили переїхати до Івано-Франківська. Але за пів року він зрозумів, що попри достатньо дороге життя в цьому обласному центрі, рівень заробітної плати тут залишається низьким. Тож, брати рушили до столиці, бо Київ -  це місце можливостей.  “Брат мав дистанційну роботу, а я спочатку працював касиром — шість днів на тиждень. Мав хоч трошки накопичити грошей, — розповідає Роман. — А мама повернулася в окупацію… Наш будинок розбомбили та пограбували, а він для неї багато значив: вона вклала у нього багато коштів та сил. Там всі її троянди, виноград, сад. Я дуже довго засуджував це її рішення, але на разі, відпустив ситуацію — війна вчить і таким навичкам”…  У світогляді Романа з’явилися ще деякі зміни — усвідомивши цінність та швидкоплинність життя, він почав слідкувати за власним здоров’ям, перестав вживати м’ясо, зайнявся йогою та медитацією.  “Цей мій духовний пошук не може не відбитися на роботі, — розповідає хлопець. — Я знаю, що  солодке для багатьох стає певним антидепресантом під час важких випробувань. І сам часто цим користувався. Але тепер я хочу запустити у виробництво не просто солодощі, а веганські десерти. Бо з цим деякі проблеми — коли собівартість 47 гривень, а продається за 200, навряд чи це стане масовим. А також хотів би, щоб у моїй майбутній кав’ярні пропагувалося здорове харчування і можна було купити продукцію без глютену та цукру. Думаю, це матиме попит серед тих, хто дбає про своє здоров’я, куштуватимуть і хворі на діабет, наприклад”.  Зараз Роман випікає також безглютеновий хліб, використовує мигдалеве та нутове борошно. Його корисні макарони мають різноманітні смаки: дорблю, чизкейка з сиром “філадельфія”. Каже, що дуже смачний з лимонним курт з цедрою лимона та лайма та кисло-солодким кремом всередині, мають попит ці тістечка зі смаком полуниці та солоної карамелі.   “Я свідомо контролюю ті продукти, з яких роблю десерти. Цукерки можна зробити з чого завгодно, якщо хочеш просто заробити. Взяти, до прикладу, дешеву цукрову пудру — начебто красиво, але геть не корисно. А я хочу робити солодке, але не шкідливе”, — пояснює Роман.  Зараз юнак не може відповісти, чи повернеться він до Маріуполя. Щоб це сталося, каже він, місто після окупації має бути зачищене і розміноване. А це точно не швидко. Поки, зізнається він з сумом, Маріуполь для нього умовна Прип’ять, де все тримається на кістках людей, що там загинули… ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua