Як утримуються українські полонені в Оленівці. Розповідь дружини бійця ЗСУ

В травні, після майже трьох місяців оборони міста в умовах повної блокади, захисники Маріуполя виконали наказ командування і склали зброю. Різні міжнародні організації і окремі політики давали певні зобов’язання, гарантуючи безпеку і швидкий обмін українським військовополоненим. Проте вже три місяці українськи герої знаходяться у полоні. І ніхто не знає точно, де вони утримуються, в яких умовах, і головне – коли вони зможуть повернутись до дому. Дружині одного з військовополонених, маріупольця Едуарда К., пощастило більше за інших. Вона періодично має зв’язок з чоловіком і погодилась розповісти, що дізналась від нього про умови перебування у тюрмі. На її прохання, задля безпеки,  ми не називаємо справжніх імен.  «Мій чоловік служив в одному з підрозділів ЗСУ, — розповідає Ольга К. – Він вступив в лави ЗСУ ще до початку війни. Ніхто не знав точно, чи піде росія в наступ, чи ні, але було дуже тривожно.  Вночі 24 лютого у чоловіка задзвонив телефон. І я одразу зрозуміла – сталася біда. Його викликали на пункт збору. І поки він збирав речі, я швидко гортала стрічку новин. Все стало ясно. Війна». Але навіть коли прийшло розуміння,  що це справжня війна, все ще не вірилось, що це буде таке тотальне знищення міста. «Я пам’ятаю, що збирала для чоловіка речі, їжу, воду. І батьки робили теж саме. Ми багато йому круп зібрали, тушонку. Думали, що буде приблизно як в 2014-му, і вони зможуть готувати собі нормально їжу. Але виявилось, що все набагато страшніше…» Він пішов, а Ольга зібрала свою маленьку донечку і переїхала до батьків чоловіка. «Ми жили на 8 поверсі, і я весь час боялась, що прилетить саме в нашу квартиру. Вікна дитячої кімнати виходили на східну сторону. Так я одразу забрала дитину до своєї спальні. Тоді я ще була наївною. Скоро я зрозуміла, що ми в оточенні, і що стріляють росіяни по нас з усіх боків». Батьки жили на першому поверсі, і спочатку вони навіть не спускались у підвал, майже весь час жили у коридорі. Але після 10 березня в їх район почав навідуватись російський літак і регулярно скидати бомби. Тож їм довелось спуститись у підвал. «9 березня чоловік заїхав до нас з батьками. Він дуже хвилювався за нас. Привіз їжі, води. Але ми не стали її брати. Ми мали запаси їжі, нам вистачало. Думали, що їм там, на лінії захисту, це важливіше. Так він все, що привіз, сусідам роздав біля під’їзду. Вони були вдячні». Коли кільце навколо міста стало стискатись, Едуард разом з побратимами потрапив у «Азовсталь». Там були не тільки азовці, а і морпіхі, прикордонники, поліцейські, тероборонівці. Він не дзвонив звідти. Але Ольга періодично отримувала повідомлення від його колег, що все добре, живий. Або короткі повідомлення про те, яка там зараз ситуація. «20 травня, після того, як вже було ухвалене рішення про припинення спротиву, чоловік подзвонив мені вже сам. Ми довго говорили. Він розповідав мені, які жахи він бачив на власні очі. Як рушились тунелі бомбосховищ один за одним. Як в тих бомбосховищах згорали живцем люди. Це було страшно чути. Не уявляю, як вони все це витримали.  Останнім часом від надсилав мені листи, в яких прощався зі мною. Говорив про те, як сильно любить. І що я обов’язково маю вивезти доньку подалі звідси. Він думав, що залишиться на тому заводі назавжди. Коли ми дізнались про полон, і для нього, і для мене це було полегшення. Бо так є хоча б якась надія на порятунок. В «Азовсталі» їх просто вбили би всіх до останнього.  Да, у травні була надія. Нам обіцяли, що їх швидко обміняють. Але так не сталось…» Ольга розповідає, що її чоловіка одразу привезли в Оленівку. Але на той момент тюрма була вже вщент забита людьми – українськими полоненими, не тільки військовими.  «Було десь 500 чоловік там у бараці. Чоловіку місця не знайшлось. Він спав на полу. Спочатку їх годували дуже погано. Дві ложки каші та суп (вода з макаронами). «Чоловік схуднув. Каже, що у нього зсохлися всі м’язи. І він не має сил. Перші дні у колонії були найважчими. Потім трохи всі звиклись. Мабуть, такий етап прийняття ситуації. Коли стався вибух і пожежа в Оленівці, мій чоловік спав. Каже, не чув обстрілів. Пожежа сталася в сусідньому бараці. Скільки людей загинуло, точно не знає ніхто. Але після теракту частину полонених з Оленівці почали вивозити в інші місця. І в їх бараці залишилось 120 чоловік. Стало трошки легше, бо тепер чоловік отримав ліжко. До цього часу він спав на підлозі.  А ще трошки додали їжі. Якщо раніше давали тільки кашу, то зараз в ней з’явились волокна курячого м’яса. А ще зрідка стали давати борщ.  Зараз полонених по черзі возять на допити. Просять свідчити проти азовців. Чи застосовують при цьому тортури – не знаю. Бо чоловік все одно не сказав би, навіть якщо б це було так, щоб не засмучувати мене». Ольга каже, що живе без сліз. Вона більше не може плакати. Біль сидить всередині і не виходить. Бо щохвилини вона живе з думкою, що відбувається з її чоловіком. «Найстрашніше, що ти нічим, ну зовсім нічим не можеш допомогти рідній людині. Його статус зараз такий: російська сторона підтвердила, що він перебуває у них в якості військовополоненого. Як пояснили мені, на цьому етапі залишається тільки чекати. І тут ніхто вже не допоможе. Я зверталась до Червоного Хреста, але вони сказали мені тільки це. Вони навіть самі не знали, де знаходиться чоловік. Вони у мене про це питали. Іншим дружинам пощастило менше. Багато хто взагалі не знає, де знаходяться їхні чоловіки. І навіть коли жінки бачили своїх чоловіків на фото або відео окупантів, вони все одно не отримують офіційного підтвердження, і їхні чоловіки залишаться безвісті зниклими». Наш Телеграм-канал — МАРИУПОЛЬ 0629. Пишіть нам ось сюди: @Mar0629newsBot Джерело: 0629.com.ua