Як маріупольчанка втекла від війни в Ірландію, не розгубилась і створила там перший в країні український хор, — ФОТО, ВІДЕО

Ірландія витратила 617 мільйонів євро на надання житла та послуг як українським біженцям, так і тим, хто шукає міжнародного захисту.  Ірландія в 2023 році має намір витратити понад 1 мільярд євро на ліквідацію наслідків війни росії в Україні. Одне з пояснень такої політики можна знайти в історичних порівняннях. Ірландці симпатизують українцям, оскільки теж боролися за незалежність, пише Український кризовий медіацентр. Маріупольчанка Світлана Дейкун, тікаючи від війни, випадково опинилась в Ірландії, в родині, чиї предки саме і очолили боротьбу за незалежність. Розповідаємо її історію…  Світлана Дейкун втратила в Маріуполі все. Квартира, яку саме напередодні війни відремонтувала, улюблене піаніно, родинні фото і зроблені власними руками картини з тіста – все залишилось там, у будинку без даху. Вони з чоловіком жили звичайним життям. Віталій працював на комбінаті імені Ілліча, вона – музичним керівником у дитячому садочку. Їхня донька Валерія, як і мама, захоплювалась музикою і професійно займалась вокалом. Загалом, звичайна маріупольська родина. Війна виштовхнула їх з рідного міста за тисячі кілометрів від України. Світлана з донькою опинились в Ірландії – країні, про яку знали лише, що вона красива. Але виявилось, що вони з Ірландією дуже пасують одна одній. Якщо подумати, ну які Світлана мала шанси знайти своє місце в новому житті – без знання мови, з професією, яка не годує і погано адаптується в іноземному середовищі, без жодних фінансових заощаджень? Мабуть, невеликі. Проте вона не просто не розгубилась. Світлана за короткий час об’єднала навколо себе велику українську спільноту, відкрила хор, в якому стала диригентом, і зараз гастролює всією Ірландією. Як це стало можливим? Світлана вважає, що випадково. «Коли ми виїхали з Маріуполя, не дуже розуміли, що робити далі. Знайти роботу в Україні не вдалось, оренда житла занадто дорога. Тому й вирішили їхати в Європу. Але коли ми зважились на переїзд, Європа була вже перевантажена біженцями, вже згортались програми допомоги. А в Ірландії українців було небагато. Країна пропонувала всіляку підтримку. Тому ми з донькою і наважились їхати туди». Вони не пошкодували. Від трапу літака до поселення, вирішення всіх питань з життєзабезпеченням їх супроводжували ірландські волонтери, яким на допомогу прилетіли волонтери з країн Балтії. Ті знали мову, тому допомагали ірландцям та українцям порозумітися. Спочатку всіх заселили в центр для біженців, який розташований у великій спортивній залі. Але не подумайте, що це матраци і один у одного на головах. Ні! В цій спортзалі ірландці зуміли забезпечити людям приватність. Кожна родина мешкала за окремими перегородками. Центр оснащений пральними машинами, їдальнею з величезним вибором різноманітних страв. Для українців влаштовували екскурсії, привозили всі необхідні речі – одяг, взуття, побутову техніку, манікюрні ножиці, зубні щітки – ну все що завгодно, все, що потрібно людині в побуті. А потім Світлана та Лєра потрапили під програму «Хост-розміщення», і їх приняла до себе ірландська родина Патріка та Клер Маккартні. Ці люди стали для родини Дейкунів не просто «тимчасовим прихистком». Вони стали їхньою справжньою родиною. «Ми дуже боялися їхати жити в чужу родину. Це різні звички побутові, різні харчові традиції, культурні… Я не уявляла, як це – пристосовуватися до спільного життя з чужими людьми. Але всі мої страхи виявилися марними. Мені важко знайти слова, щоб висловити вдячність, щирість, тепло, які я відчуваю до цих людей. Ми виявились дуже спорідненими душами, розумієте? І зараз я поясню вам, чому. Клер і Патрік – близькі родичі, можна сказати, нащадки людини-легенди, ірландського генерала Майкла Шона О’Колена – лідера ірландського національно-визвольного руху, керівника тимчасового уряду Ірландської Вільної держави. Бюст О’Колена – на почесному місці в будинку Маккартні. Дух свободи – це те, що керує людьми в Ірландії, і в родині Маккартні це відчувається. Ось чому вони так добре розуміють українців. Ось чому вони так потужно підтримують нашу країну. І ось чому мені так легко тут дихати. Бо я не відчуваю себе чужою в цьому будинку, в цій родині. Я відчуваю себе вільною людиною серед людей, які за короткий час стали нам з донькою рідними». Клер допомагає Світлані вивчати мову, знайомить їх із донькою зі своєю багаточисельною ріднею, вони всі разом ходять у гості на родинні вечірки. І там вони часто співають. Світлана і Лєра – наші українські пісні, а потім починають співати ірландці, і Світлана акомпанує їм на піаніно. Такі музичні зустрічі були рятівними для Світлани, бо вона дуже сумувала за своєю роботою, можливістю займатися музикою і творчістю. «Одного дня я побачила оголошення, що музична академія міста Корк розпочинає безкоштовні музичні курси для всіх бажаючих від 15 до 60 років. І я вирішила записати на курси Лєру. Ми прийшли, познайомились з директором академії Біллі О’Каллаганом, і він переконав, що записатися на курси варто не тільки доньці, а й мені. Ми були двома українками на всьому курсі. І почали займатись. Це курси для аматорів. І хоча нас з Лєрою важко назвати початківцями, нам було дуже корисно навчатись в академії. А справа в тому, що в Україні навчають музиці за італійською школою, а в Ірландії – інша музична грамота, вся термінологія англійською. Тож нам довелося всьому перенавчатись». Вони вчились, спілкувались, виступали один перед одним на курсах. А тут мешканці міста Корк звернулись до свого лорд-мера Дейдре Форде з проханням провести традиційний великий концерт. Лорд-мери в Ірландії влаштовують такі великі концерти один раз на рік. Це традиція. Але останні два роки через ковід-обмеження концерти були скасовані. Люди скучили за подією. І лорд-мер Корка відгукнувся, погодився. Очільник академії Біллі О’Каллаган запропонував лорд-меру запросити виступити на цьому концерті й Світлану та Валерію Дейкун. І вони виступили. Заспівали дві пісні – «Де ти тепер» Квітки Цісик і «Червону калину». Не просто заспівали, а ще й розказали про історію цих пісень. Під кінець їхнього виступу зал встав. Овації не затихали. А після концерту можна було почути, як на вулиці ірландці наспівували мелодію нашої «Калини». Лорд-мер графства Корк Дейдре Форде трохи пізніше надіслав листа з персональною подякою Світлані та Валерії Дейкун за участь у концерті і в цілому – за активну участь у суспільному житті громади. Тому не дивно, що коли Світлана побачила оголошення від волонтерського центру «Штаб Півдня» про пошук людини, яка могла би допомогти з організацією свят для українців у Корку, вона одразу відгукнулась, зателефонувала і запропонувала свою допомогу. Так розпочався новий етап їхнього життя в Ірландії. Світлана Дейкун почала писати сценарії, організовувати заходи, проводити всі українські свята в місті. «Я на цих заходах бачила багато українців, які приїжджали з різних міст Ірландії. Різні люди. Дехто був дуже розгубленим та сумним. Вони хапались за цю можливість побути своїм серед своїх, як за соломинку. Співали, коли ми співали, і плакали, коли чули спів. І я зрозуміла, що є багато людей, які потребують спілкування, музики, спорідненості. Причому я це бачила не тільки серед тих, хто прилетів в Ірландію, тікаючи від війни, а й серед тих, хто давно тут мешкає. Так у мене й виникла ідея створити український хор. Церква St. Peter’s Parish Centre виступила організацією, яка допомогла з приміщеннями для хору. Директором стала Вікторія Тимощук, яка взяла на себе багато організаційних питань, а диригентом – я». Хор «Калина» став першим українським хором в Ірландії. Він був заснований тільки в жовтні цього року, а про них уже говорить вся країна. «Ми вирішили, що хочемо показати ірландцям красу нашої української культури. І розпочати вирішили з традицій Різдва. Виступали на різдвяних ярмарках, співали, щедрували. І готувались до великого Різдвяного концерту, який влаштували разом із волонтерським центром «Штаб Півдня». Світлана Дейкун виступила сценаристом, режисером-постановником цього дійства. Концерт відвідали лорд-мер графства Корк Дейдре Форде, посол України в Ірландії Лариса Герасько. «Концерт був влаштований людьми, які тільки три тижні тому опинились в Ірландії! Люди, ви неймовірні», – написала Лариса Герасько після концерту. На сцені сіті-холу того дня лунали і щедрівки, і колядки, і українські танці, і ліричні пісні… «Ми і Козу водили, і «Щедрика» співали. Якби ви бачили, як люди самі робили дивовижні костюми для виступу! Хтось терміново замовляв посилки з вишиванками з України, хтось купував білі блузи і розшивав їх українськими візерунками. Хто не вмів вишивати – вимальовував українські узори фарбами. Робили різдвяну зірку. Це було дійсно просто якесь диво, на одному подиху. І нам це вдалося!» – каже Світлана Дейкун. На заняття хору щосуботи з’їжджаються люди з різних міст і містечок Ірландії. Диригент і сама не очікувала такої популярності. «Я думала, що цим хором рятую від депресії себе, а виявляється, я створила малу батьківщину і рятую від депресії багатьох інших людей», – каже вона. Зараз 35 людей постійно співають у хорі «Калина». А ще багато волонтерів, друзів хору – велика українська родина. Всі заняття – безкоштовні, як і робота диригента. Світлана працює на волонтерських засадах. Але сподівається, що в перспективі її хор може стати професійним. Принаймні, щільний графік концертів по Ірландії дає їй таку надію. ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua