Вчителька, яка не зрадила. Історія маріупольчанки, що залишилась в окупації, але не стала співпрацювати з ворогом

Маленький подвиг виживання. Щодня. Так-так, саме подвиг, без перебільшення. Бо коли людина робить вибір між легким, але ганебним, та важким, але правильним і обирає саме гідність, вона сама себе, свідомо, прирікає на страждання. Чи то не є подвиг? Пані Олена   - вчителька історії. Все своє життя прожила в Маріуполі. І зараз там живе. Розповідати її історію непросто, тому що мало просто змінити ім’я. Для її безпеки ми будемо опускати деякі факти, змінювати деталі, щоб її постать не зчитувалась з цих рядків. Але ми дуже сподіваємось, що попри неможливість розповісти все, ви побачите і зрозумієте головне: в Маріуполі залишаються Вчителі з великої літери, які зберегли людську гідність і професійну честь, не пристали на пропозиції колаборації і зараз знаходяться у скрутному становищі. А ще – вони дуже сумують за роботою.  Пані Олена – одна з таких.  В березні минулого року в її дім прилетів снаряд. Члени її родини отримали важкі поранення. Щоб врятувати рідних, у Олени були лічені хвилини. Тому їй було байдуже, що над головою летіли снаряди, а поруч рвались міни. Що виїзд з міста ще не був відкритий. Байдуже, що на ногах немає взуття, і взагалі нічого з собою немає – ні їжі, ні води, ні грошей. Вона їх врятувала. Босоніж довезла спочатку до обласної лікарні, а потім далі, до Нікольського. А потім, коли здоров’я рідних трохи стабілізувалось, а в Маріуполі перестали стріляти, Олена повернулась в окуповане місто. «Ми виїжджали настільки екстрено (за швидкістю кровотечі у поранених у нас було максимум 12 -15 хвилин до найближчої медичної допомоги), що я поїхала босоніж, а 7-річна дитина в тонкій піжамі. Залишилися всі мої тварини (11 кішок та 2 собаки), і старенький сліпий тато. Ні тата, ні тварин ніхто не вивіз. Коли я дізналася, що тато на колінах повзає до сусідів за тарілкою супу… Мені стало абсолютно однаково на ситуацію. Загалом на все. Тато  — це все, що я маю. І якщо стороння сила тата не врятувала, то я поїхала рятувати його сама. Без огляду на пересуди та розмови. Коли повернулася, я змогла його на руках підняти. Сліпий старий, 85 років, на колінах… він ходити вже не міг. Зараз він відновився, вже ходить сам, правда з тростиною. Але сам!» Олена пригадує, як два роки тому пішла її  мама. А вона, вічно зайнята своєю роботою, була не поруч. Бо треба ж працювати, заробляти… Досі не може собі того пробачити. А тому не було для неї вибору насправді – їхати чи повертатись  місто. Зробила так, як мала зробити. У Маріуполі спочатку було не до роботи. Треба було якось налагодити життя у зруйнованому місті, допомогти батькові.  А потім почалось «відновлення». І багато її колег погодились йти працювати у російські школи.  «Звісно, хтось зрадив, тому що не має совісті, а у когось склалися так обставини, що по-іншому не можна було вижити. Наприклад, вчителька, яка сама виховує дитину.  У мене, мабуть, безглузда віра в людство. Я думаю, що співвідношення тих, хто без совісті, і тих, хто пішов на співпрацю через обставини, десь 10:90 у відсотках. Я нікого не засуджую. Це вибір кожного. Я  — не змогла. Навіть так: НЕ ЗМОГЛА. Пропозицій було дуже багато. Від кафедри в університеті до будь-якої школи. Був страх переслідування за відмову працювати. Цей страх нічим не супроводжувався. Не було тиску. Просто було страшно. Але переступити через себе… Я не змогла. Ви ж чудово розумієте, що школа — це не лише 45 хвилин уроку. Є ще внутрішня "кухня": лінійки, конкурси, високі гості, ідеологія зрештою. Прославляти тих, хто це все зробив з нами? Ні, звільніть мене від цього. Людині, яка пропонувала мені роботу, я відповіла дуже лаконічно: мене розстріляють, а тебе посадять за те, що взяв мене на роботу. Людина зрозуміла.  На решту пропозицій, які отримую, я відповідаю, що в мене була найсильніша контузія і є ПТСР, мене до дітей не можна. Це пояснення приймається. Тож поки мене не чіпають». Цікавимось у пані Олени, а чи знають вчителі, які йдуть працювати під російські триколори, про те, що в березні минулого рокі Верховна Рада ухвалила зміни до Кримінального кодексу, і тепер вчителі можуть потрапити заграти на 5, 10 або 15 років за колабораціонізм.  Пані Олена каже, що напевно знають. Бо читають, слідкують за новинами. Можливо і переживають, але це нічого не змінює для них. «Я провела свою внутрішню аналітику. Не з учителями. Просто із людьми. Рефрен найчастіше один: відчепіться від нас ВСІ! Мрія людей у місті — Маріуполь як окрема держава (сміється – ред.). Утопія, де немає жодної із сторін.  У людей багато образ на те, що не захистили їх тоді. Ненависть до тих, хто зараз прийшов. І далі це буде сильнішим, на жаль. Нема віри. У людей зникає віра в те, що місто повернуть.  За період лютого-квітня 2022 року люди зрозуміли, що вони мають вижити самі. За них ніхто це не зробить, ніхто не допоможе. І за інерцією виживають самі і далі. Тому вони не думають про те, чи то законно, чи не законно, чи що там їм можливо за це буде. Вони просто продовжують робити те, що робили навесні 2022 року – рятують себе. Виживають. У мене іноді питають, чому я тут. Відповідь моя така: тому що ТУТ теж хтось має бути. Бо ліворуч від мене стара жінка на двох милицях живе. Одна. А через два будинки  — дід, чий дім ми гасили у березні 2022 року. Один. Тому що величезна кількість поранених і обпалених тварин із зруйнованих будинків. Мільйон таких. Бородатим з кишлаків (заробітчани із Азії — ред) на них пофіг. І місцевій "владі"  — тим більше по фіг. Тут має хтось бути…  Мені стільки років, що вже нової дороги мені не світить. Я — можу. Я повинна. А от молодим людям тут робити нічого». Зараз росіяни в Маріуполі намагаються занурити молодь у таку радянщину, про яку українські підлітки навіть в книжках не читали. Піонери, молодогвардійці, «України ніколи не було»… «Мені важко сказати, як це впливає на дітей. Я зараз мало спілкуюсь з людьми і майже не виходжу з дому через свій ПТСР та панічні атаки. Тому підліткова аудиторія мені не досяжна. Але я точно розумію, що дітям тут нема чого робити». Проте шкода не тільки молодь, яка змушена через позицію батьків залишатися в окупації і поглинати весь цей радянсько-комуністичний шлак. Талановитих педагогів, які, як і пані Олена, з різних причин не можуть залишити окуповане місто і вимушені працювати де доведеться, теж дуже шкода. Люди, які були зірками маріупольської освіти, зараз тягають цеглу на будівництві або торгують на ринку. «Нещодавно бачила одного нашого історика. Він дуже креативний був педагог, робив квести в онлайн режимі з краєзнавства. Так ось, він зараз працює експедитором з доставки товарів. І я пишаюся ним! Він працює там, де може. Незважаючи на те, що це викладач від бога!» Вчителям, які не погодились йти до школи, дуже важко. Але вони пристосовуються. Теж вчаться виживати. «Я безробітня. Чоловік підробляє на будівництві, плюс  пенсія батька. Так і виживаємо.  Ті, хто пережив 90-ті, чудово вміють виживати на мінімалках (сміється – ред.). Беру будь-які підробітки з коректури та літературної обробки текстів, кілька разів робила переклади текстів для українських сайтів. Зрідка, але буває цільова допомога на бездомних тварин, яких я годую (тільки в мою альтанку приходять їсти до 10 котів — вони не голодні). Тож, ми впораємося». Питаємо у пані Олени, чи була б їй в нагоді допомога від міської влади у вигляді зарплат за вимушений простій. Каже, звісно, було б непогано. От же ж медики отримують зарплату від України. Проте вчителька змушена констатувати: проконтролювати, хто співпрацює, а хто відмовився від співпраці і дійсно потребує допомоги, було б зараз дуже складно. «Так, проконтролювати — це дуже складна бюрократична процедура. Я думаю, що якщо є руки-ноги, то зараз  — от саме зараз  — не треба допомога. У країни величезна кількість витрат. А ми витримаємо. Ми це вміємо». Насправді, витримувати дуже важко. Неймовірно боляче заходити у власний будинок і бачити речі, які нагадують тобі про «минуле життя». Зараз в Маріуполі мало хто вірить, що воно повернеться. Для багатьох воно залишилось лише щасливими спогадами, які заважають дихати рівно, заважають існувати в сьогоденні, без майбутнього, заважають ВИЖИВАТИ. Тому пані Олена викинула всі свої ділові костюми і взуття на підборах, щоб не нагадували. Щоб не заважали тримати рівновагу.  А якщо раптом таки доведеться ще колись увійти у шкільний клас і привітатися до дітей українською мовою, то хай це станеться вже у новому костюмі. «Хочеться, щоб це сталося. Є лише два нюанси: коли і чи буду я жива…» P.S. Редакція 0629 вітає всіх ВЧИТЕЛІВ  — і тих, хто рятує освіту, працюючи під обстрілами, повітряними тривогами, у злиднях на чужині, і тих, хто залишився в окупації, але не зрадив своїх принципів, не зрадив своєї країни – зі святом. Ви – важливі!  ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua