Валерія Суботіна. Як правильно боротися за повернення рідних з полону

Всі, хто на фото — обміняні. Воно зроблене 17.05.2022. Та для тих, хто досі там — 16 місяців полону. Так, це повна срака. Ви часто питаєте мене в повідомленнях як чинити правильно. Чи допомагає чи шкодить публічність. Як витягти свого рідного… Вкотре скажу — я не знаю, пише маріупольчанка Валерія Суботіна, яка потрапила в полон з МК "Азовсталь" і потрапила під обмін у квітні 2023 року Але поділюся досвідом боротьби батьків за мене. Публічною я була і до «Азовсталі». Публічність передбачає моя багаторічна служба на посаді прес-офіцера, речника різних підрозділів. Дружба з журналістами. Про мене було більш ніж достатньо інформації в інтернеті. Тож була вона і в доступі ворога. Звісно, через це і через те, що я є офіцером та виконувала обов’язки помічника командира одного з підрозділів до мене була надмірна увага в полоні, що є мінусом. Але. Інших мучать теж. Декого — значно більше. І це без якоїсь там публічності. Батьки мого чоловіка не отримали від мене жодних інструкцій говорити про мене в ЗМІ чи ні. Я лише сказала батькові про наказ вищого командування і що це буде довгий полон для мене. Так я думала і так власне сталося. Та з кожним днем, тижнем, місяцем їм там все гірше… Батьки Андрюші самі прийняли рішення, що говоритимуть про мене. Вони взяли на себе цю відповідальність і я їм за це вдячна. Мама Людмила Суботіна робила все вірно — робила акції-читання моїх віршів. Давала дуже стримані і виважені інтерв’ю. Долучала до цього важливих для мене людей. Вони всі скооперувалися і підтримували одне одного. Спілкувалися з громадськими організаціями. Батьки постійно були на зв’язку з Координаційним штабом. Міжнародними організаціями. Також — і з моїм підрозділом. Мене офіційно подали в розшук. Спілкувалися з тими дівчатами, яких обмінювали.  По суті, вони зверталися куди тільки можна. Мама виходила на всі можливі пікети. До мене всього двічі за майже рік дійшла інформація про боротьбу за мене і мене це врятувало морально. Я впевнена, що жорстоке ставлення до мене зумовлене було явно не тим, що мене чекають батьки і боряться за мене. Але якщо ви говорите — треба думати — що ви говорите.  Чому поміняли саме мене, ще й на етапі найжорсткіших допитів — я не знаю. Чи допомогла активність батьків пришвидшити обмін? Не знають достеменно ні вони, ні я. Але. Коли я приїхала і дізналася, що вони боролися за мене — навіть не в публічній площині. Взагалі. Це мене підтримало. Це означало, що вони, а також мої друзі, мої знайомі і навіть знайомі знайомих про мене не забули!  Я там сподівалася, що про мене говорять. Що про мене кричать. Що ніхто з тих, хто мене знає не опустив руки. Не змирився. Не почав «просто жити», поки я там. Це мій досвід. Тому боріться. Як саме — вирішуйте для себе. Публічно чи ні. Та не давайте забути про тих, хто зараз десь між життям і… Бо полон — це не зовсім життя.  Та полонених до справжнього життя є можливість повернути навідміну від втрачених назавжди. Боріться. Неважливо чи є у вас там хтось конкретно. Бо є. Ті, хто вас врятували. Герої Маріуполя.  Вони нас не чують. Але колись неодмінно дізнаються — хто їх не забув. Хай в цьому списку будуть всі наші імена. Більше різних думок читайте за посиланням Джерело: 0629.com.ua