Маріупольська водонапірна вежа пережила вже дві війни — зараз для неї триває третя, міські руйнування та пожеж. Але завжди дарувала маріупольцям надію на краще майбутнє, мотивувала розвиватися та розвивати наше рідне місто. Сьогодні старовинній будівлі 113 років.
Перша водонапірна вежа в Маріуполі з’явилася у 1920 році. Проєктантом був інженер, архітектор Віктор Нільсен, який педантично керував будівництвом кілька років.
Існує легенда, що він попросив будівельників закласти у східну стіну будівлі особливу цеглу – з лютеранським знаком троянди. Справа в тому, що батько Нільсена Олександр був лютеранським пастором. І цегла з такою печаткою була у кожній будівлі, яку він проєктував.
33-метрову споруду з червоної цегли звели на найвищому пагорбі міста. Є версія, що вежу спеціально побудували недалеко від будинку маріупольського мецената і власника цегляних заводів Давида Хараджаєва. Ніби це була його умова в обмін на знижку вартості цегли для будівництва цього стратегічно важливого місцевого об’єкта. Так чи ні, але «хараджаєвська цегла» мала яскраво-червоний колір, саме з такої й побудована вежа, яка стала архітектурним символом Маріуполя.
Хоча в той час архітектурна цінність вежі була не на першому місці — вона допомагала забезпечити питною водою дві третини населення міста. Цистерна на 50 тонн води знаходилась на рівні четвертого поверху. Воду туди закачували насосом, а потім розподіляли по трубах водопроводу. Система пропрацювала до 1932 року, а потім вежа служила пожежною каланчею.
Під час Другої світової війни споруда якимось чудом залишилася неушкодженою. Але місцеві переконані, справа тут зовсім не у випадковому везінні. Знов таки, за однією з версій, в розчин для кладки цегли додавали курячі яйця і саме цей спосіб будівництва врятував вежу.
Більше того, якщо вірити переказам, її підвал став сховищем для унікальної святині – ікони Божої Матері Одигітрії, яку греки принесли з собою при переселенні на маріупольські землі. Її вивезли з храму Успіння Пресвятої Богородиці, який був знищений у тридцятих роках, коли комуністична влада нещадно викорінювала релігію.
Після війни вежа дуже довго стояла порожньою. Лише у 1996 році там відкрили відділення Приватбанку. Робочі місця працівників розміщувалися на перших трьох поверхах, а на четвертому влаштували переговорну кімнату. Відділення працювало до грудня 2012 року, а потім вежу передали на баланс міста.
У 2018 будівлю відреставрували і розмістили в ній культурно-туристичний центр «Вежа».
Під час боїв за Маріуполь вежа стала притулком для городян, що ховалися від обстрілів. На оглядовому майданчику, який знаходиться на висоті 37 метрів, маріупольці ловили мобільний зв'язок і могли відправити смс рідним — «Ми живі».
Як і більшість будівель міста, культурний центр обікрали мародери. Але як зазначають працівники «Вежі», там залишилася душа, яка чекає на повернення миру в Україну.
