Неможливо жити, коли знаєш, що ось прямо зараз в полоні росіяни знущаються над людьми, — Валерія Суботіна

Під час 53 Сесії Ради ООН з прав людини  в Женеві на тему порушень рф прав людини, прав жінок, воєнних злочинів проти людяності під час війни проти України, інших злочинних дій рф, українська делегація організувала окрему зустріч для дипломатів, представників міжнародних організацій. На ній виступила і маріупольчанка Валерія Суботіна, захисниця Маріуполя, наша Нава, яка на цій війни втратила чоловіка і сама потрапила у полон. Але витримала все, не зламалася і продовжує боротьбу за звільнення всіх українських військовополонених.  Нагадуємо, що більше року в полоні перебувають два маріупольських журналіста, Олександр Гуділін та Володимир Чертушкін. Наводимо текст Валерії Суботіної без скорочень. Слава Україні! Мене звати Валерія Суботіна і зараз я привіталася з вами так, як прийнято вітатися в моїй країні. Але майже рік я такої змоги не мала. Майже рік, знаходячись в російському полоні, я не мала змоги ходити рівно, піднімати голову, дивитися в очі… А ще — сміятися чи говорити інакше, як пошепки, бо за це можна отримати фізичне покарання. Я чула по відношенню до себе та інших полонених хіба що нецензурні вирази та принизливі слова. Фото надані Валерією Суботіною Я не буду розповідати вам про неприйнятні для нормальної людини умови утримання та фізичний вплив в російських тюрмах — про це ви вже чули не раз. Я хочу розповісти вам про найтяжчі тортури, які застосовувалися до мене особисто. Я здалася в полон за наказом з заводу «Азовсталь». На початку повномасштабного вторгнення росії мене було мобілізовано за власним бажанням в прес-службу полку Азов, адже я є військовозобов’язаною, хоч і обмежено придатною через отриману третю групу інвалідності внаслідок війни у 2020-му році. На Азовсталі я втратила свого чоловіка прикордонника Андрія. Його вбили росіяни через два дні після нашого одруження. В полоні, під час багатогодинних допитів, росіяни переконували мене в тому, що мій чоловік живий, адже я не бачила його тіла, примушували сумніватися і плутатися у власних спогадах. Згодом — безсовісно стверджували, що саме український снайпер вбив мого коханого. Вони намагалися психологічно зламати мене і згодом погрожували, що чекатимуть мене на могилі мого Андрія. Виводили мене з себе, зачіпаючи його пам’ять. Лише по поверненню з полону я дізналася, що тіло мого чоловіка вони так і не віддали. Представники країни-агресора намагалися невпинно залякувати мене тим, що в разі мого повернення в Україну мене знайдуть і вб’ють, тож єдиний мій вибір за їх версією — залишитися з ними. Російські спецслужби робили все можливе, аби я, як український офіцер залишилася у війську ворога, а як науковець — займалася науковою діяльністю в моєму зруйнованому і нині окупованому росією місті Маріуполь. Вони виводили мене з камери пізно ввечері та роздягали, викручували руки через мої патріотичні татуювання, душили та били. Здійснюючи опір їх діям я отримувала більше застосування сили у відповідь, але не могла скоротися та робити те, чого вони вимагали — визнати окуповані ними території приналежними до країни-агресора. Як і не могла давати свідчень проти своїх побратимів, розкривати секретну інформацію, а вони хотіли від мене саме цього. Жодного доступу до правдивої інформації відносно подій в моїй країні я не мала. На допитах мені щоденно казали, що Україну знищено, що ніяких обмінів не буде, тому єдиний вихід — підписати документи про співпрацю. Казали, що в Україні мене вже ніхто не чекає. Як я дізналася після обміну — моя єдина рідна людина — бабуся померла в окупованому Маріуполі. До неї приходили представники агресора і говорили, що я вбивця і нині вбиваю російських дітей. Над нею, беззахисною літньою жінкою морально знущалися, коли я не могла її захистити. Її серце цього не витримало. Через те, що я є відомою в Україні публічною людиною — мене фізично примушували дати брехливе інтерв’ю про нібито наявних в Азові нацистів та злочини українських військових проти цивільного населення, які насправді вчинили російські військовослужбовці.  Аби я погодилася на інтерв’ю — мене відправили в карцер взимку. Це дуже маленьке приміщення у підвалі, в якому неможливо зігрітися з одиночними камерами. Я постійно чула там, як б’ють моїх побратимів. Чула, як їх б’ють і на допитах. Іноді росіяни робили це навмисно, щоб переконати мене піти на їх умови. З цією ж метою вони карали жінку-військову, яка перебувала зі мною в одній камері. Вони били мене і її по ногах, примушуючи сідати на шпагати. Заставляли нас присідати по 600 разів, що вбиває і без того слабкі через погане харчування і практично повну нерухомість суглоби. Та згоди на таке інтерв’ю я все одно не дала. В присутності начальника закладу, де мене утримували, четверо співробітників ФСБ напідпитку, разом зі своїм керівником, погрожували мені зґвалтуванням та вагітністю з метою втримати мене в росії їх дитиною. Після цього мені довелося сховати шматок скла в підлозі камери, аби в разі реалізації їх погроз прийняти кардинальні міри щодо себе. Росіяни забрали у мене мою родину — чоловіка і бабусю, забрали моє місто і мій дім. І там, в полоні, продовжували знущання і намагання покорити мене, зламати і знищити. В полоні вони фактично доводили мене до самогубства. Намагалися примусити взяти на себе кримінальну відповідальність. Однак, через те, що вони відібрали у мене будь-яку мотивацію до самозбереження, забрали у мене моє майбутнє — мені нічого було втрачати. Тож я витримала це і дочекалася обміну, та я не знаю, чи всі витримають. Єдиний сенс мого життя зараз — боротися за тих, хто все ще в цьому російському пеклі. Захисники Маріуполя, замість обіцяного достойного полону в три-чотири місяці, отримали випробування гірше Азовсталі, де нас обстрілювали з усіх можливих видів озброєння. Поки я виступаю перед вами, в цю саму хвилину, когось з них б’ють, принижують… Як можна, знаючи це, спокійно жити? Я — не можу. Я ніби все ще на Азовсталі — з загиблими, тіла яких нам не віддають. І в полоні — з тими, кого мучать там, на чужині.  В полоні я не мала зв’язку. Я говорила, але ви не чули. Тож говорю тепер. Тільки почуйте. Дякую. Після виступу української делегації на знак поваги зал встав. Свою підтримку висловили посли Польщі, США, Великої Британії, Чорногорії, Японії, Грузії та Естонії. Окрім Валерії Суботіної, у складі української делегації виступили:  Алексун Сергій – звільнений з полону військовослужбовець (захисник Маріуполя) Меркотан Анастасія – дружина військовополоненого, котрий ще досі перебуває в полоні (захисник Маріуполя)Вікторія Цимбалюк та Тарас Бобровський — представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua