Маріупольська тренерка допомагає землякам в Одесі повернути фізичну форму та психологічний комфорт, — ФОТО

Олеся Ярошенко — молода фітнес-тренерка, яка разом з рідними під час активних боїв була змушена місяць переховуватися у підвалі продуктового магазина. Їй вдалося вижити, уникнути депортації до росії та евакуюватися до Німеччини. Але тільки повернувшись до України, до іншого, але теж приморського міста — Одеси, вона відчула себе потрібною. Тепер дівчина проводить безоплатні тренування для земляків і розвиває свій бізнес-проєкт з онлайн-тренувань за спеціальною методикою.  Спорт для усіх У Маріуполі Олеся працювала в приватному фітнес-клубі “Pulse”  — за два роки з молодого, “зеленого” фахівця доросла до провідного тренера. Проводила інтенсивні та функціональні тренування, керувала дитячою та дорослою групою. Водночас викладала загальну фізичну підготовку та аеробіку у юних футболістів ФК “Атлет”, “Портовік” U-10 та Академія ФК “Маріуполь” U-12 та U-12.  — Я почала захоплюватися легкою атлетикою з 14 років — тренувалася у рідному Маріуполі. Але потім мій тренер порадив вступити до Донецького обласного спеціалізованого фахового коледжу спортивного профілю імені С. Бубки, який через початок війни переїхав до Бахмута, — розповідає Олеся. — Там були великі спортивні перспективи і все дуже серйозно: інтенсивні тренування, збори, чемпіонати, навантаження на рівні професійного спорту. Я отримала 1 дорослий розряд з легкої атлетики за спеціалізацією стрибки у довжину, висоту та потрійний стрибок. А по закінченню коледжу отримала диплом з відзнакою — інструктор-методист з фізичної культури і спорту.  Тренерську діяльність Олеся почала ще у 18 років, навчаючись на 4 курсі коледжу, коли вже пішла з професійного спорту. Каже, якось потрапила на тренування по фітнесу — сподобалося. І, трохи підготувавшись, скоро вже сама тренувала кілька бахмутян.  — Повернувшись до Маріуполя, закінчила спеціальні курси та розпочала повноцінну роботу тренера. Спочатку не було ніякої клієнтської бази, а через рік мала вже понад 200 підопічних, — пояснює Олеся. -  У дитячих групах тренувалися хлопчики та дівчата 7-13 років, у дорослих -  жінки від 18 до 55 років. Практикувала індивідуальний підхід, бо у кожного клієнта своя мета — хтось хоче підтягнути фігуру, хтось схуднути, хтось приходить за гарним настроєм. Школярів батьки приводили, щоб ті не тільки сиділи в гаджетах. З ними доводилося креативити, щоб заняття не нагадували нудну “фізру”: застосовувати ігровий формат, вигадувати різні вікторини та естафети. Бо головне — навчити їх любити спорт. І, можу сказати, діти самі бігли на тренування, їх не треба було змушувати. У Маріуполі Олеся жила разом зі своїм хлопцем: Віталік — футболіст, теж закінчив коледж, де вони з Олесею сиділи за однією партою. Він з Мирнограда, але жити вирішили у Маріуполі — бо велике місто з великими можливостями. Він теж працював тренером у дитячій футбольній академії раннього розвитку “Farr”, де вправлятися з м’ячем до нього приходили хлоп’ята від 2 до 7 років. Було незвично тренувати таку малечу, але вже за пів року до великої війни Віталій став вже старшим тренером.  — Нам дуже подобалося те, чим ми займалися! Ми обидва комунікабельні та відкриті люди, тому працювати було легко та приємно. Це було хобі, яке приносить гроші, — каже Олеся. Заморожений хек та суп із пива  Дівчина зізнається, що в них була можливість виїхати евакуаційним потягом з Маріуполя до Львова. Але тоді вони були впевнені — причин для евакуації немає. Бо, можливо, для когось вибухи та обстріли здавалися страшними, а їм, котрі вже вісім років жили у прифронтових містах, було наче звично. Тим більш, що на роботі казали: через кілька тижнів все заспокоїться і клуб знов відкриють. — Квартира, яку ми орендували з Віталієм, була в центрі міста — за кілометр до Азовсталі, який було видно з вікон. До 7 березня ми ночували вдома, попри відсутність комунікацій. Дуже об’єдналися з сусідами, разом готували у дворі — навіть не очікували такої дружної атмосфери! А потім сусідня квартира зазнала руйнувань — снаряд залетів в кімнату та вилетів через балкон. Ми допомагали розблокувати двері та вибратися сусідці з дітьми. У цей день ми перебралися у підвал магазину Еталон, де ще з початку березня вже обживалися люди з інших районів, — згадує Олеся. -  Тепер ми розуміємо: можливо, це нам врятувало життя. Пізніше з віконця того підвалу ми бачили, як горить наш будинок. Якби ми тоді не ризикнули перебратися, можливо, загинули б. Та й людей ставало все більше — знайти вільне місце для відносно безпечного перебування у березні було дуже складно. У нашому сховищі перебувало до 70 людей. А потім вже не було можливості кудись виїхати. У них не було власної автівки, тому навіть під час так званого “зеленого коридору” їхати не було чим. Вони бачили, як люди викидали з автівок валізи, щоб максимально заповнити машини людьми. — Але багато хто не доїхав — по дорозі часто розстрілювали машини. Тому ми вирішили виживати там, де опинилися, — розповідає Олеся. — На криничці набирали воду, поки була можливість. Чоловіки також шукали дрова та закопували тіла тих, хто загинув. Повз нас часто перебіжками пересувалися люди, багато гинули. Були поранені — серед тих, хто рятувався у нашому підвалі, знайшлася медична працівниця — вона робила перев’язки, обробляла рани…  Власник магазину, де переховувалися люди, одразу віддав ключі від складу продуктів: там, до прикладу, був заморожений хек і багато алкоголю, який можна було виміняти на їжу. Готували на вулиці теж тільки чоловіки, бо було вже небезпечно.  — Я два тижні взагалі не виходила на свіже повітря, — каже Олеся. — І ніколи не забуду суп, який чоловіки варили на пиві — бо у нас вже просто не було води. Страшно згадувати всі побутові проблеми — ми не милися, використовували пакетики замість туалету… Але вижили… Думаю, кожен третій, хто залишався у квартирах — загинув. Ми вже потім дізнавалися, що наші сусіди горіли, стрибали з поверхів. Нам просто пощастило…  У бік України — йдіть пішки! А 26 березня у підвал магазину зайшли військові, які сказали, що з Донецька. Побачили добре облаштоване для проживання місце і, що дуже важливо, великий асортимент алкоголю.  — Пройшлися нашим сховищем, подивилася на кожного і сказали: збирайте речі, вас будуть вивозити автобусами, — каже Олеся. — Тоді ми взагалі не знали, що відбувається у країні — де яка влада. Я спитала: а куди нас повезуть?  Він відповів, що у Донецьк та на Ростов. На моє питання, чи можна в інший бік, засміявся — в Україну, каже, йдіть хоч пішки.  Через пів години люди були готові до евакуації. Для цього вони мали прив’язати на руку білу пов’язку. Правда, це було зробити доволі складно — білої тканини і навіть туалетного паперу у тих умовах вже давно не було. Їх вивезли на автобусі у село Дем’янівка, де у одного з підвальних “сусідів” проживала родичка. Щоб не потрапити до росії, де, лякали, у всіх заберіть паспорт та можливість повернутися додому, 12 людей вирішили на тиждень залишитися у маленькому будинку тієї бабусі. Там вони вперше вимилися та поїли нормальної їжі. Навіть хліб, якого не бачили майже місяць.  — У селі при церкві були волонтери, які за гроші на бензин вивозили до Бердянського кільця. І там нас чекав ще один щасливий збіг — за 10 хвилин, як ми туди доїхали, звідти відправлялася евакуаційна колона від Міжнародного Червоного Хреста, — згадує Олеся. — Ми їхали добу, ночували в полі, на безконечних російських блокпостах морально знущалися з чоловіків: одягнись, роздягнись… Доїхали до Запоріжжя, там нас волонтери поселили у дитячий садочок. І тільки тоді всі рідні та знайомі дізналися, що ми живі. Це було вже 6 квітня. Зв’язалися з батьками Віталіка, які виїхали з Мирнограда, та разом з ними поїхали до Львова. Місто, схоже на Маріуполь  У Львові трохи перепочити допомогла місцева тренерка, яка знала Олесю через сторінку в Інстаграмі. Підтримали родину морально та матеріально й викладачі та студенти з рідного коледжу. Потім Олеся з мамою поїхала до Німеччини, а Віталій підписав контракт з закарпатським ФК “Хуст”.  — Хоч нам було й добре у Німеччині, я відчувала ознаки справжньої депресії — було тяжко знаходитися далеко від коханого, просто сидіти вдома, не працювати. І не знати, що буде далі, — ділиться Олеся. -  Тому у жовтні я повернулася в Україну. Спочатку на Закарпаття, а потім до Одеси. Це місто ми обрали майже випадково, але виявилося, що воно дуже близьке до Маріуполя. Я  навіть розплакалася, коли вперше потрапила на море. Зараз Олеся працює фітнес-тренером в маріупольської компанії “MSport”, яка організувала безплатні тренування для земляків тричі на тиждень.  — І я ожила! Це допомагає не тільки привести тіло в тонус, а й лікувати душевні рани. Тепер головна ціль — не тільки спорт, а психологічна допомога один одному. Ми тренуємося, а водночас спілкуємося, ділимося історіями, — каже Олеся.  Зараз до спортзалу приходить 15 маріупольців — це люди від 18 до 50 років. А ще Олеся створила свій перший бізнес-проєкт: проводить онлайн-тренування. У неї вже сформовані ранкові та вечерні групи, охоче записуються люди з Маріуполя та Бахмута, яких розкидала війна по всьому світу.  — Люди готові платити за якісне тренування, як групове, так і індивідуальне. Мене вже добре знають, у Маріуполі я мала напрацьовану базу клієнтів, тому отримувала багато запитів на такі послуги — це таке саме живе спілкування, не у запису, тільки через екран, — пояснює Олеся. -  Звісно, довелося готуватися. Я читала та дивилася різні методики викладання на відстані. Але головне — мала перебороти страх почати роботу, бо не тренувала рік — і, якщо чесно, довго відкладала і дуже хвилювалася перед першим заняттям. Олеся зізнається, що досі не зовсім повернула собі фізичну та психологічну форму. І досі потребує часу для усвідомлення пережитих жахів та втрат. Але її надихає те, що люди потребують її знань та підтримки — буквально за два тижні після оголошення про початок онлайн-тренувань вона змогла сформувати групи та розпланувати індивідуальні заняття.  — Зараз вже понад два десятки клієнтів: це  персональні та групові тренування. Є функціональний фітнес, а є пілатес — для тих, у кого проблема зі спиною чи потрібне трохи менше навантаження. Через те, що мені довелося пережити у Маріуполі, я добре розумію людей, які зараз потребують підтримки. Спорт рятує, — переконана Олеся.  Дівчина сподівається, що її проєкт буде розвиватися — долучатимуться клієнти з різних міст, вдасться проводити тренувальні марафони. Хочеться, зізнається Олеся, розвивати навички онлайн та офлайн тренувань — бо тепер доводиться завжди тримати в голові, що у будь-який момент безпечне місце може стати небезпечним.  — Але, звісно, хочеться повернутися до Маріуполя. Мрію там відкрити вже свою фітнес-студію, зібрати там земляків, з ким була до війни, додати нових — з якими познайомилася вже тут, в Одесі. Є куди рости,  — ділиться планами дівчина. — Зараз ми разом з Віталієм студенти “Донбаського державного педагогічного університету”, яки й переїхав до Дніпра. На магістратурі опановуємо спеціальність “фізична культура і спорт” на дистанційній формі навчання.  ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua