Історія маріупольця, який повернувся до міста, щоб врятувати бабусю, що залишилася без інсуліну

Владислав Півень та Ганна Приймаченко побралися у квітні 2022 року у Вінниці, куди вони евакуювалися з Маріуполя. А освідчився Владислав у березні — напередодні ризикованої поїздки додому за хворою бабусею. Зізнається, що мав сказати про своє кохання, бо розумів, що може не повернутися. Тоді Владиславу вдалося вивезти ще кількох людей, серед яких — боєць Нацгвардії.  Швидке рішення  Владислав народився в Маріуполі, а вчитися поїхав у 2013 році до Луганська — мріяв стати спеціалістом з міжнародних відносин. Початок російської агресії він не застав — на цей період мав студентське стажування у Туреччині. Повернувшись в Україну, він знов оселився у Маріуполі — спочатку навчання проходило дистанційно. А коли його університет переїхав до Старобільська, їздив на навчання вже туди. Закінчив магістратуру, додавши собі ще другу спеціальність — соціологію. Одразу після закінчення університету влаштувався до “Азовсталі”, потім працював на різних посадах у цьому ж холдингу. З майбутньою дружиною познайомився на другому курсі в університеті, вона народилася в Луганську, звідки була змушена виїхати у 2014 році. У Маріуполі вона працювала в IT-кампанії.  «Звісно, ми з січня обговорювали з друзями ситуацію, яка ставала усе загрозливішою, — згадує Владислав. — Потрохи збирали речі на випадок тимчасового виїзду. Звісно, думали на кілька тижнів, але, якщо чесно, було передчуття, що буде необхідність в евакуації. Особливо боявся за Ганну, жінки на війні — дуже вразливі.  Друзі, що живуть на околиці Маріуполя, зателефонували 24 лютого вранці до Владислава та Ганни першими — вони вже чули вибухи й розуміли, що відбувається щось масштабне. Ще один знайомий, військовий, повідомив, що є руйнування у розташуванні. Рішення прийняли швидко — вже о шостій ранку вони вийшли з власного будинку, де залишалася бабуся Владислава, яка навідріз відмовилася кудись виїздити.   На усю їхню компанію автівка була тільки у нього, тому довелося заїхати за друзями. Доїхали до Дніпра, а потім опинилися в заторі, що тягнувся два дні…  "Доїхали до Олександрії, де нас на одну ніч прихистили знайомі. А потім рушили далі — до Ганниної бабусі у Вінницьку область. Там ми знайшли квартиру, де ніхто не жив. Жили до вересня — потім переїхали до Вінниці, — розповідає Владислав. — Але через два тижні після того, як ми виїхали з Маріуполя, я зрозумів, що треба повертатися назад…" Ризикована поїздка  Попри категоричну відмову бабусі від евакуації, Владислав вирішив повернутися за нею до Маріуполя. Вона та родина дядька — єдині родичі, які у нього залишалися у найнебезпечнішому на той час місці України.  «Моя бабуся — діабетик. Я порахував, що залишків інсуліну їй вистачить до квітня, тому часу для прийняття рішення було не багато, — згадує ті важкі дні Владислав. — Я був впевнений, що вона не голодує — так сталося, що я заздалегідь купив їжі та води на кілька місяців. А от без інсуліну вона не виживе. Тому, як тільки стало відомо, що відкрили так званий “зелений коридор”, я вирушив до Маріуполя». Але за день до ризикованої поїздки Владислав вирішив освідчитися Ганні. Каже — коли як не зараз, це слушно зробити?! Спочатку сказав коханій, що їде до Маріуполя, а потім — що просить стати його дружиною. І вона сказала — так.  «Знаєте, люди завжди чекають якогось особливого моменту. Мабуть, для нас це був саме такий момент — нема чого чекати та чого тягнути, — розповідає Владислав. — А одружилися ми вже у квітні, у Вінниці. На весіллі були присутні усі — бабуся, друзі, з якими виїжджали разом, і ще одна знайома, котру я зміг вивести з окупації».   Але до цього щасливого моменту він мав ще пережити багато хвилювань та небезпечних ситуацій. Спочатку Владислав на своїй машині доїхав до Запоріжжя, де приєднався до колони на виїзд: одна частина машин рухалася у бік Мелітополя, інша — на Маріуполь. Здебільше люди їхали забирати родичів, які застрягли в окупації, у колоні було багато волонтерів, які вивозили людей. «Нас не пропускали, бо йшли бої, але згодом випустили через Оріхів. Ми дуже довго стояли на блок-постах окупантів  — російські солдати ретельно перевіряли кожну людину: хто я, чи служив, чи годний в армію, навіщо їду до Маріуполя, — згадує Владислав. — Так я трохи відстав від колони, бо до чоловіків ставилися дуже прискіпливо — зокрема шукали татуювання. І поїхав не як усі, в колоні, а прямо по Запорізькій трасі. Перетнув двадцять, а може, тридцять блокпостів. Десь пропускали швидко, за пачку цигарок, а ближче до Маріуполя почали навіть перевіряти багажник. На одному з таких постів “воїни ДНР”, як вони себе назвали, злили собі моє паливо — тож, досі дивуюсь, як мені вистачило повернутися назад. Чорне місто  Вже біля Нікольського (Володарського) відчувався запах гару і чогось, що складно описати словами. Коли Владислав під’їхав ближче до Маріуполя — жахнувся. Рідне місто було усе чорне! Спочатку він заїхав до дядька з тіткою — запитатися, в які райони зараз взагалі можна проїхати. І запропонував забрати хоча б їхню невістку з немовлям, але вони пообіцяли тільки подумати — люди мали своє подвір’я і не хотіли кидати його.  Їхати самим містом було дуже важко — всюди повалені стовпи, уламки, вирви, переплутані проводи. Але діставшись до бабусі, Владислав зітхнув з полегшенням жива! Вона не знала, що онук приїде і одразу навіть розізлилася — мовляв, навіщо ти ризикував, я все одно, нікуди не поїду. Але потім зрозуміла, що їхати необхідно.  «Хоча, фактично, в неї не було вибору. Вона сама не ходить, бо через діабет втратила ногу, а інша майже не функціонує. Тому я просто попросив сусідів перенести її до машини, — згадує Владислав, — Вона трималася, але вже потім вона розповіла, що з 1 березня в неї вимкнули все — воду, світло, газ. І попри те, що в неї було багато їжі та води, бабуся три тижні не їла нічого гарячого — готувати не було на чому. Солила м’ясо, заливала холодною водою вівсянку, їла консерви.  Квартира, же жив Владислав з бабусею, розташована напроти пологового будинку №3, на який скинули кілька бомб. Через це у сусідки повилітали усі вікна, і вона переїхала до бабусі Владислава, ось разом вони і протрималися на тих запасах. Але евакуюватися вона категорично відмовилася, і Владислав вирушив до ще одних знайомих, з якими не було зв’язку вже десять днів. Щоб запропонувати їм місце у своєму авто. Але їх не було вже — поїхали.  Поки ходив по їх будинку, Владислав зустрів людей. Запитав, чи, може, хтось бажає виїхати? І зголосився один хлопець, який зібрався за 10 хвилин. Вмовити виїхати родичів так і не вийшло — тож, вони рушили з Маріуполя втрьох. «З’ясувалося, що цей хлопець -  з Нацгвардії. Він казав, що його комісували, бо в нього знайшли туберкульоз — щоб не заразив інших. Але виїхати додому, у Чернігів, він не встиг, тож, сидів з цивільними у підвалі, — пояснює Владислав. — Він сказав, що в нього закрита форма, але у тій ситуації це було вже вторинне. Диво, що він взагалі зміг проїхати через оті всі блок-пости. З чернігівською пропискою та навіть татуюванням на руках. Може. Спрацювало те, що на машині був інвалідний візок, ходунки. Потім, десь через місяць, ми списувалися — як звільнили Чернігів, він повернувся додому та лікувався. Допомагати іншим  Шлях назад розтягнувся на три доби. Вночі вони зупинилися в Бердянську, де їх зупинили російські військові. Там переночувати допомогли волонтери. Потім рушили колоною на Василівку — єдиний виїзд на Запоріжжі, де був затор на сто кілометрів.  «У Бердянську до нас в машину підсіли ще троє — хлопець з Маріуполя, ще одна знайома й одна незнайома дівчина. Там вже був зв’язок, ми з нею знайшлися, щоб допомогти виїхати. Так, зручно не було — на задньому сидінні чотири людини та валіза. Але ми їхали, — згадує Владислав. У Токмаку їх теж прихистили на ніч в інтернаті. Там накопичилося десь двісті машин- волонтери допомагали усім. Комусь паливо, хтось потребував їжі, кожному надавали тимчасове житло. Там знайшлася не сильно заповнена машина, тож, хлопець і незнайома дівчина поїхали вже там.  «А на українському блокпосту ми потрапили під обстріл… Машина без лобового скла, пошкодження на пасажирському вікні, уламки у моторі, — згадує Владислав. — Попереду машина дуже постраждала, хлопцю, який вийшов показувати документи, перебило ноги. Моя машина залишилася на ходу, але було дуже страшно… Як настала тиша, хвилин дві-три, усі швидко — в машину. Я вискочив допомогти закинути хлопця з перебитими ногами в його машину, і ми теж усі поїхали. В Запоріжжі біля Епіцентру його забрали до реанімації, хлопця з Нацгвардії перевірили й він поїхав до Києва. А ми знов переночували в Олександрії та повернулися до Вінниці».   Перший час Владислав працював на віддаленій роботі, але з липня подався до благодійного фонду “Право на захист”  — спочатку дата-менеджером, а потім — співкоординатором кластеру з питань захисту.  «Я ніколи не був пов'язаний з правозахистом — тільки з бізнесом. Спочатку було все незвично — тут ще потужніша бюрократія, відповідь на кожен запит треба чекати місяцями, — зізнається чоловік. — Але ми займаємося потрібною справою. Я організовував роботу команди, яка моніторила ситуацію — мобільні бригади приїжджали в громаду, де поселилися переселенці, спілкувалися з місцевою владою про нагальні потреби, акумулювали інформацію та спрямовували її на донорів. Надавали й практичну допомогу -  видавали речі, юридично консультували. Зазвичай це стосувалося різних соціальних виплат, пошуку місць проживання — житла дуже не вистачало. Допомагали відновлювати загублені документи, консультували щодо пошкодженого житла».  Дружина теж поміняла фах, і її робота теж пов’язана з допомогою людям. З серпня минулого року вона працює кейс-менеджером в міжнародній організації Triangle Génération Humanitaire. Вона — саме той фахівець, який безпосередньо спілкується з людьми, які рятуються від війни. Владислав каже, що дружина на своїй роботі часто зустрічається з маріупольцями, які розповідають про свої поневіряння, жахи, що довелося пережити та мрії про повернення додому.  ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua