Їх били заради розваги. Історія маріупольця, звільненого з російського полону

Йому зав’язали очі та руки і повели коридором. Він не бачив нічого навколо, і не розумів, чи буде у того тунелю кінець. Кожен крок супроводжувався болем, бо люди, що стояли вздовж стін, наносили йому удар за ударом. Так російський Таганрог зустрічав українських полонених. В’ячеслав провів в полоні майже півроку, перш ніж разом з іншими 50 полоненими його обміняли. Це відбулось 29 жовтня… Все своє життя В’ячеслав (з певних причин ми домовились не називати його прізвище) прожив в Маріуполі. 30 років він працював на меткомбінаті «Азовсталь» провідним інженером з автоматизації. Жив, подорожував, ростив дітей, заробляв гроші, розважався і взагалі відчував себе цілком щасливою людиною. До 29 листопада 2013 року він був абсолютно аполітичним.  Хоча ні, був один випадок. Під час Помаранчевої революції керівництво заводу змусило працівників вийти на Театральну площу і протестувати проти учасників революції. Під час акції до В’ячеслава підійшли телевізійники і спитали, що він думає про всі ці події. Ну і інженер не став лицемірити, а чесно сказав, що виступає за демократичний розвиток країни, цілком підтримує Помаранчеву революцію і не підтримує Віктора Януковича. Наступного ранку на заводі його зустрічали зі словами «Ну ты и звезда…» Проте ніяких утисків не чинили. В ніч на 29 листопада 2013 року на Майдані незалежності поліція жорстоко побила студентів. Це був такий акт немотивованої агресії, майже садизму, після якого країна мала б прокинутись в іншому світі – світі диктатури та авторитаризму. Проте мільйон киян вийшли на площу, щоб захистити демократію в Україні. Так починався Майдан. З тих самих пір В’ячеслав засинав і прокидався з телефоном в руках, слідкував за новинами. «На жаль, більшість моїх колег на «Азовсталі» не розуміла, що відбувається в Києві, взагалі дотримувалась інших поглядів. Лише декілька чоловік було на роботі, з ким я міг обговорювати ситуацію в країні. А потім ситуацію стали розкачувати в Маріуполі.  Так звана «руська весна». Навколо міста з’явились блокпости, а на них – голодні й босі українські солдати». І В’ячеслав став шукати спосіб, як бути корисним. Зареєструвався у Фейсбуці, знайшов однодумців. Став їздити на блокпости годувати військових. Потім допомога розширилась. Став збирати гроші та закуповувати те, що потрібно було – від одягу до обладнання.  Потім вступив до лав Самооборони Маріуполя. В  2021 році В’ячеслав підписав контракт з Теробороною. Тому 24 лютого у нього не було питань, що робити далі. Він знав, що буде робити. Дивно, в ніч на 24 лютого  він міцно спав. Так міцно, що  не чув вибухів, хоча і жив на Лівобережжі. Прокинувся, як зазвичай, і хоча в новинах прочитав вже про те, що путін оголосив спецоперацію, зібрався і поїхав собі на роботу, в «Азовсталь». «Там атмосфера була дуже нервова. Відчувалась напруженість. А о 9.00 мені зателефонували з Терборони і повідомили про повістку, сказали, куди треба прибути. Ну я і поїхав. Зібрались всі на Лівобережжі, в приміщенні колишнього дитячого інтернату. Сіли всі в спортивній залі. І стали нас там розподіляти, кого куди, на якій об’єкт. Мене розподілили охороняти військовий шпиталь в Кальміуському районі. Взагалі-то Тероборона – це ж не основні військові сили, скоріше, допоміжний підрозділ. Тож ми, за великим рахунком, не воювали. Взагалі серед нас були дуже різні люди. Дехто ніколи в житті не тримав в руках зброю. Багато людей приходило в підрозділ не за контрактом, а в перші дні війни за покликом серця. До середини березня я разом з іншими охороняв військовий шпиталь в Кальміуському районі, а потім мене перевели в шпиталь, який відкрили на «Азовсталі». Ось з тих пір я і був на своєму рідному заводі безвилазно. АЗОВСТАЛЬ Ніс службу у шпиталі. Роботи було дуже багато, але, звісно, не військова робота. Допомагав влаштовувати ліжка, переносив поранених, допомагав з доглядом за ними. Ми знаходились в підвалі, а над нами – 4-поверхова будівля. Коли бомби падали, було таке враження, немов ти в човні. Все хитається, як по воді пливе. Кожного дня бомби та ракети падали все ближче і ближче. А потім над входом в шпиталь завис російський дрон. На собі він переносив міни. Кожного разу, коли ми виходили з укриття, щоб забрати поранених, він чергував над входом і скидав на нас ті міни. Ми всі це розуміли, але все одно виходили, бо треба було забирати своїх. Так я отримав поранення ноги. В квітні бомби стали прилітати вже безпосередньо в будинок, під яким і був шпиталь. Спочатку вони зруйнували запасний вихід, потім – головний. Нам дуже пощастило, що бомба пробила бокову стінку (тим, хто вижив, пощастило, але та бомба вбила декількох чоловік), і через ту діру ми змогли вибратись і почати відкопувати людей. Двох відкопали живими, двох рятувати було вже пізно…» Взагалі-то будні шпиталю – це найстрашніше, що побачив В’ячеслав під час оборони Маріуполя. Не бомби, що зруйнували укриття, не протибетонна бомба, яка розірвалась в 8 метрах від нього і оглушила, а саме шпиталь і робота хірурга вразили чоловіка найбільше. «Кожного дня я бачив, як наш хірург робить надскладний вибір – кого рятувати в першу чергу. Що робити, якщо оперувати взагалі нема чим, і треба думати, що зробить – дати людині померти в муках, чи дати щось, щоб воїн заснув і не прокинувся. Це страшно! Розумієте, багато кінцівок можна було б врятувати, якщо б лікарів було більше, якщо б було чим оперувати. Перед хірургом стояла така дилема: або рятувати життя, або здоров’я, і хірург обирав рятувати життя, тому так багато ампутацій. Такі вони, реалії війни. На початку травня було вже абсолютно зрозуміло, що нам залишилось жити лічені дні. Кожного разу, коли мені доводилось трохи поспати, я засинав з думкою, що завтрашнього дня у мене може вже не бути. Тому коли в шпиталь прийшов старший і сказав, що ми виходимо, багато хто дихнув з полегшенням. Зрозуміло, що в полоні буде не солодко, але все ж таки шансів на те, щоб вижити, набагато більше. Ми виходили окремими колонами ввечері 16 травня. Кожен зі свого укриття. Хтось виходив і складав зброю, хтось з хлопців демонстративно ламав автомати.  Нас зустрічали представники Червоного Хреста. Хто хотів, заповнював анкети. І потім всім рідним, хто залишав там контактні телефони рідних, зателефонували та повідомили про полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Там ситуація була така, що не вистачало місця нікому, ліжок не було. І люди спали хто де міг прилаштуватись. Але в Оленівці я був недовго. Через два тижні мене і декількох ще посадили в автобус і повезли до Таганрогу». ТАГАНРОГ Всім полоненим, кого забрали з Оленівці, ще в автобусі зав’язали очі, зв’язали руки і по приїзді в нову тюрму так і залишили. Ось так, наосліп, абсолютно безпорадними, їх стали заштовхувати в коридор. Вони йшли, а з усіх боків на них сипались побої. «Нас били, а коли хтось падав, того били ще сильніше. Я йшов і не розумів, з якого боку чекати черговий удар. Мені зламали три ребра. Коли вже нас  розвели по камерах, я поскаржився, що у мене зламані ребра і що через це я не можу дихати. Вони не повірили, але потім все ж зробили рентген і виявилось, що дійсно, три ребра зламали під час того прогону. Після цього мене вже сильно по тулубу не били. Думаю, це врятувало мене. Бо всіх інших били по два рази на день – вранці та ввечері. Навіщо вони це робили-  не можу сказати. Не було ніякої причини. Просто кожного дня вранці і ввечері до нас в камеру заходили охоронці, виводили в коридор. Ставили спиною до стіни, руки до гори. І починали бити. Головне в цьому випадку не впасти, бу будуть бити ще сильніше до тих пір, поки не підведешся.  Розраховувати на медичну допомогу нам теж не доводилось. В таганрозькій тюрмі сам лікар був садистом. Інколи він просто заходив в камеру з охоронцем і починав бити полонених – так він свою агресію, злобу виплескував. А охоронець слідкував, щоб ніхто тому лікарю не дав тумака у відповідь». Проте окрім фізичних страждань росіяни в Таганрозі завдавали  українцям і психологічних травм. Бо це ж треба мати дійсно сталеві нерви, щоб витримати  зранку до ночі «Катюшу», «День победы» и гімн росії по радіо. «Зранку після підйому нам вмикали російську патріотичну музику і вимикали лише перед відбоєм. Тобто ми ніколи не були у тиші. А ще нас змушували співати вголос, дуже гучно…» Особливою формою знущання було цитування віршика «Простите нас, родные россияне». Автор цієї поезії – українка Ірина Самаріна. Жінка народилась у Полтаві і все життя прожила в Україні, проте так і не зрозуміла, як називається Батьківщина, яка її народила. Тому її рядки присвячені росіянам. Простите нас, родные россияне… Пока ещё вращается земля, Мы братьями вам быть не перестанем… Нас предала не Родина моя, Не люди, что на площадь выходили, Пытаясь наболевшее сказать, А те, кто нашу Родину купили… Купили, чтобы выгодно продать… В таганрозькій тюрмі вирішили, що це якось по-особливому символічно – змушувати українських полонених «вибачатись» перед росіянами словами, написаними українкою. Тож примушували вчити все десять куплетів римованої маячні і декламувати. А ще й годували кислою капустою на сніданок та вечерю, а на обід – щі без картоплі. «Не знаю, що такого можна було з тією капустою зробити, що вона була кисла, як електроліт. Я схуднув на 23 кг», — каже В’ячеслав. Тільки десь в вересні умови перебування в Таганрозі трохи пом’якшились. Бити перестали. «Можливо, просто втомились, не знаю…» Через три місяці у Таганрозі В’ячеслава перевели в інше російське місто. КАМЕНСЬК-ШАХТИНСЬКИЙ  Це маленьке містечко в Ростовській області, виявляється, в 2020 році було визнано «Городом воинской доблести», хоча ніяких доблестей, подій особливих і героїів тут не спостерігалось. Єдина помітна подія в історії міста — це величезна залізнична аварія, яка трапилась ще за часи СРСР, коли тепловоз на великій швидкості врізався в пасажирський потяг і вбив більше 100 чоловік. Ось така слава у цього міста. Інша визначна пам’ятка Каменська-Шахтинського – колонія ІК-12. Це колонія загального типу. І після Таганрогу вона стала майже курортом для українських полонених. Тут всіх розмістили в величезних бараках на 100 чоловік кожний. Взагалі колонія готувалась прийняти 1500 українських полонених. Скільки їх реально там перебувало, не відомо, але багато. Тут був більш м’який режим. Полонених не били і годували краще. Навіть м’ясо давали. Єдине, коли строєм водили, вимагали, щоб голову якомога нижче опускали. Як ото в монастирях – «очі долу тримай». Декого викликали на допити, але В’ячеслава вже не чіпали. «Мене допитували в Таганрозі. Але я вигадав легенду, що звичайний чоловік. Працював на «Азовсталі», отримав повістку – пішов воювати. Вони мені казали, ось бачиш, ти все життя пропрацював на «Азовсталі», а тепер українці твій завод зруйнували». Взагалі єдине, що їх цікавило – це «Азов». Вони дуже хотіли, щоб я давав свідчення, немов азовці людей розстрілювали цивільних. Я відповідав, що нічого не бачив. Трохи погрожували звісно. Коли мене допитували, в сусідній камері хтось сильно кричав. Мені казали, зізнавайся, а то так само кричати будеш. Але до справ не доходило. Не цікавий я їм був». Приблизно в вересні охоронці ІК-12 пройшлись по камерах і попросили скласти списки пенсіонерів і травмованих, поранених.  «Нічого не пояснювали, нащо воно їм, але я себе теж в той список вніс. Потім з’ясувалось, що людей з того списку переодять в іншу колонію. Десь через місяць нас завантажили в машини і повезли в Курськ. І знову ніхто нічого не пояснював. В Курську ми теж провели місяць. А одного ранку вивели групу полонених, перевдягнули, посадили в літак і повезли до Бєлгороду. Там довантажили полоненими і полетіли ми знову до Таганрогу. Звідти – до Криму. Там нас висадили в якійсь військовій частині, погодували військовими сухпайками. Взагалі дуже добре в Криму до нас ставились. Я потім спілкувався з хлопцями. Всі, хто був у полоні в Криму, кажуть про добре ставлення до себе. Там нікого не били, в лікарнях добре лікували, годували, навіть згущенку та пряники давали і дозволяли курити. Ну а в росії по-іншому було. Вранці наступного дня нам знову зав’язали очі, руки залишили розв’язаними. Видали по сухпайку, посадили в туристичні автобуси і повезли на Васильков. То ми вже всі були впевнені, що це обмін. Коли я вперше побачив український прапор і наших волонтерів, журналістів, — буря емоцій. Дома!» Зараз В’ячеслав проходить реабілітацію, відновлює здоров’я. Що робити далі – поки і гадки не має. Каже, якщо комісія визнає його здоровим, піде далі воювати, ну а якщо ні… Питання майбутнього – це найскладніше питання сьогодення. Тож не будемо зазирати далеко не перед. Почекаємо перемоги. ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua