«Чому не втік? Чому залишився у Маріуполі? Відповідай!» Історія звільненого з полону Сергія Хохлова

109

Маріуполець Сергій Хохлов потрапив в число тих 215 полонених, яких звільнили під час останнього великого обміну 22 вересня. За 126 днів у російському полоні він втратив 21 кг ваги. Жартує, що в колонії дієт-харчування було організоване на вищому рівні. Взагалі він багато жартує. Тому що вцілів, тому що руки-ноги на місці. Тому що витримав все і не зламався. А можливо, саме тому і витримав все і не зламався, бо має почуття гумору. «На допитах росіяни дуже хотіли дізнатись, чому я, пенсіонер, поліцейський у відставці, не залишив місто, а пішов воювати. Ніяк вони второпати не могли, що значить – захищати свою країну», — каже Сергій. Сергій Хохлов – кадровий військовий. Отримав військову освіту, служив в радянській армії і завершив службу в званні капітану.  «Взагалі -то я за фахом сапер. З армії пішов, коли там розвалюватись все почалось. Поступив на службу в міліцію. До пенсії там пропрацював. Тому коли почалась повномасштабна війна, я подумав, що мій досвід буде корисний, що зможу допомогти чимось», — каже Сергій. Він до останнього не вірив, що така відкрита, масштабна, кривава війна розпочнеться. Навіть коли побачив виступ путіна 22 лютого. Навіть коли 24 лютого почали бомбити передмістя Маріуполя. «Бачив ненависть на обличчі путіна, але не хотілось вірити. Коли почали обстрілювати Сартану, Східний, подумав, що просто активізувався фронт, як в 2014-м. І тільки коли в новинах побачив, що наступ йде не тільки на сході, а майже по всьому кордону з росією та біларуссю, ось тільки в той момент і зрозумів – це війна. І подзвонив своїм, у поліцію. Хотів дізнатись, як справи, обстановка, яка допомога потрібна. Коли дізнався, що їх взагалі вивели всіх з міста у Покровськ, зрозумів, що справи серйозні. Правда, потім, через три дні, їх повернули, але в перші дні війни всі виїхали. Тож роботи було багато». Сергій Хохлов пішов добровольцем не один. Близько 30 чоловік зібрались – друзі, знайомі, колишні колеги. Щоб їх пересування містом було легальним під час комендантської години, всіх поновили у складі Національної поліції в якості оперуповноважених.  «Наша задача була – забезпечувати порядок у місті. Не допускати мародерства, допомагати евакуювати людей з пошкоджених будинків. Перша така евакуація була із Сартани. Коли росіяни стали знищувати селище, ми багато людей звідти вивезли і розселили в підвалах 3, 9 та 23-й шкіл. Велику кількість людей з Лівого берега евакуювали.  Ми приїжджали в порт, де був один з штабів. Там був зв’язок. І ми буквально скачували новини, роздруковували і потім роздавали у дворах, розклеювали на стовпах. Намагались таким чином інформувати людей про те, що відбувається в країні, бо ніхто нічого не розумів. Повний інформаційний вакуум. Спершу ми контролювали ситуацію. Але чим далі, тим все більше звужувався периметр українського Маріуполя, та все більше задач у нас ставало, — пригадує Сергій. – Ми взяли на себе розвезення води, їжі. Ми вже знали, в яких підвалах переховуються люди, куди треба завозити, поки ще була така можливість. Часто приїжджали до дітей в санаторій Крупської. Уявляєте, там лікувались діти, і коли почалась війна, батьки не встигли їх забрати. Ми допомагали всім, чим тільки можна було. Їжа в них, в принципі, була, так ми привозили дітям солодощі. Нам підприємці виносили зі своїх магазинів. А ми діткам віддавали». Їх загін добровольців потроху збільшувався. До групи доєднались не тільки поліцейські, а і цивільні.  «Бачили нашу роботу, підходили, казали, що хочуть допомагати. Так нас на кінець березня стало вже близько 40 чоловік. Але з кожним днем ситуація ставала все гірше і гірше. Тому в ніч з 14 на 15 квітня ми отримали наказ залишати свої позиції і прориватись в «Азовсталь». Це була страшна ніч. На той час пост-міст був вже підірваний. Ми намагались перебратися через старий міст, але по нас працювали снайпери, вся ця частина території до прохідних «Азовсталі» прострілювалась. Хтось просто намагався переплисти  ріку.  Хтось використовував плавзасоби, які знайшлись поруч. Але багато хто потонув в тієї річці. Бо ворог відкривав вогонь і гатив по нас без зупинки». Сергію Хохлову пощастило. Він дістався «Азовсталі». «Розумієте, «Азовсталь» будували так, щоб завод міг працювати навіть підчас війни і бомбардувань. Саме тому там дуже великі площі під землею. Під землею десь дві третини вглиб від того, що можна побачити над землею. Так побудували, щоб туди можна було перенести частину виробництва. Там навіть залізничні состави можуть їздити, — розповідає Сергій. – Звісно, що ми не могли бачити всього масштабу тих катакомб, бо кожен був на своїй обмеженій території. Наш підрозділ, наприклад, був на мінус четвертому поверсі. Це трохи глибше, ніж звичайні чотири поверхи в житловому будинку, тому що висота стелі там більша. Але навіть таку глибину пробивали російські бомби. Росіяни використовували спеціальні боєприпаси, що можуть пробивати бункерні укріплення. Підключили на тільки авіацію, а і кораблі.  Чесно скажу, було дуже страшно. Бо воно все грохоче, і ти не розумієш, чи витримає дах, і чи не будеш ти завалений всіма тими чотирма поверхами над головою. Ми сиділи майже в повній темряві. Пальне для генератора було обмежене, тож його вмикали лише на короткий час. І тільки в укритті, де були поранені, генератор працював постійно. Система захисту була дуже чіткою. По всьому периметру виставлені пости. Це було необхідно, щоб росіяни не могли наблизитись. Кожен  по черзі виходив на чергування, потім повертався, відпочивав. Але ж для того, щоб контролювати територію, треба було виходити з укриття. А там обстрілюють так, що жах просто. Тому кожного дня нас ставало все менше і менше, а порених все більше.  Темно, сиро, не вистачає медикаментів. Люди поранені там просто гнили. І треба було щось терміново робити. Бо у нас така вже склалася ситуація, що нема кому вже було за пораненими доглядати. Поранених було більше, ніж боєздатних. Але навіть попри це ніхто в «Азовсталі» не хотів здаватись у полон. Ми на загальних зборах обговорювали ситуацію, яка склалась. Командири дали розклад можливих варіантів: здатися в полон, просити зелений коридор або залишитись і битись до останнього. Полон всі відкинули одразу. В зелені коридори від росії після Іловайська ніхто не вірив. Тож залишалось тільки одне  — битись до кінця. Але з Києва надійшов наказ – евакуюватись. Це була саме евакуація, бо на білі прапори та з підняті до гори руки ніхто не погодився. Ми виходили зі зброєю, клали її поруч. Нас доглядали, а потім ми проходили сідати в автобуси. Це важливо – ми не підіймали руки до гори. До речі, під час виходу із «Азовсталі» ми вперше і в останнє побачили представників Червоного Хресту. Вони записували дані, контактні телефони всіх, хто виходив. Потім телефонували родинам, попереджали про те, де зараз їхні чоловіки. Наші командири розуміли, наскільки ризикованим був одразу цей план. Але вони погодились, бо не було іншого способу врятувати поранених. Нам казали, що треба набратись мужності і почекати звільнення 2-4 місяці. В принципі, для тих, хто звільнився 22 вересня, так і сталось. Але дуже багато людей ще залишається в тюрмі, в полоні». Евакуйованих з «Азовсталі» росіяни повезли в різні місця. Декого одразу переправили на територію російської федерації. Сергій Хохлов потрапив в тюрму в Оленівці. «В Оленівці жахливі умови, просто нелюдські. Тюрма ця побудована була за радянських часів і після розвалу Союзу не працювала. Тепер ось росіяни вирішили її реанімувати. Оленівка – це комплекс бараків без води та туалетів. Туалет – на вулиці. Воду привозять в пожежній машині.  Самі бараки настільки забиті людьми – там не тільки полонені з «Азовсталі», а багато цивільних, — що на всіх не вистачало ліжок. Дехто спав на ліжку по черзі, спали по 3-4 чоловіка на одне ліжко. Але найважче тим, хто спав просто на полу, на жорсткому матраці.  Через такі умови багато хто хворіє в бараках. Люди виснажені, голодні. Нас годували тричі на день. Але в раціоні – тільки каша. Раціон приблизно такий: на сніданок перловка, на обід суп з перловки – це та сама каша, тільки розведена водою, а на вечерю ячка. Порції мізерні. Проте був один великий плюс в Оленівці – це відносна свобода переміщення. Ми могли відпочивати, лежати протягом дня. Нас не примушували працювати. Були певні роботи на кухні, прибирання території, але це і все.  Але 1 вересня мене перевели з Оленівці в тюрму в Горлівці. Там умови утримання були трошки кращими. По-перше, у кожного полоненого було своє ліжко. По-друге, нам навіть видали постільну білизну та мило. Порції були трошки більшими, хоча в цілому раціон не відрізнявся – каша вранці, в обід і ввечері. Але в Горлівці над нами знущались. Якщо в Оленівці вся охорона – це росіяни (це була одна з умов нашої евакуації з «Азовсталі»), то в Горлівці вся тюремна охорона – це денеерівці. І вони нас люто ненавиділи. Протягом дня ми не мали права заходити в барак, не могли присісти навіть на ліжко. За кожне «порушення» нам влаштовували марші у дворі в’язниці. Змушували ходити строєм з радянськими піснями. Співали «У солдата выходной», «Катюшу», «Смуглянку». Багато хто з молодих хлопців ніколи в житті не чули навіть таких пісень, бо народились вже після розвалу СРСР. Так денеерівці роздрукували тексти, всіх змусили вивчити слова, а потім дивились, хто співає, а хто тільки рот розкриває, і наказували, якщо не співаєш. Звісно, гімн росії таж змусили нас вивчити.  Не знаю, як щодо каші, бо каша, приготовлена з любов’ю дружиною, та каша в тюрмі – це трошки різні технології приготування, а ось пісні я точно вже ніколи не буду співати після Горлівці. Окрім цього, нас безперервно викликали на допити. Мене особисто допитували сім разів. Їх дуже цікавило одне питання, чому я, міліціонер на пенсії, не поїхав з Маріуполя, не втік, а залишився захищати місто. Вони дійсно не розуміли цього. Я їм намагався пояснити, що захищав свої країну, свій дім, свою родину. А вони не розуміли: «Від кого? Від нас? Да ми кращі, ми живемо краще, ми прийшли вас звільняти!» — казали мені на допитах. А я їм: «Ага, вже звільнили, від будинку, рідного міста та комунальних платежів…» Ось такі приблизно довготривалі розмови відбувались на допитах.  Здавалось, ну вже все, розпитали про все. А потім знову – хтось з хлопців щось розповість, вони починають перевіряти інформацію і знову кличуть на допит…» Так тривало до 20 вересня, коли Сергія Хохлова покликали з речами на вихід. «У нас часто когось з наших вивозили невеликими групами. І ми ніколи не розуміли, куди везуть і навіщо. Ніхто нічого не пояснював. Вони за своєю якоюсь логікою періодично перетасовували людей між тюрмами. Тому коли мене покликали, було дуже тривожно.  Але виявляється, повезли на обмін через окуповані території в бік кордону в Чернігівській області. Знаєте, я що вам скажу… Ми там в полоні були в повному інформаційному вакуумі. Ми не чули про акції на нашу підтримку, про зусилля, які докладає влада щодо обміну, ми теж нічого не знали. Але ми всі там жили надією і вірою в своїх командирів. Перед евакуацією нам казали: хлопці, треба буде зачекати 3-4 місяця. Жартували, на літо нічого не плануйте. І тому кожен, хто опинився в полоні, зібрались  духом і чекають. Вірять. Сподіваються. Ще дуже багато наших людей там залишається. Треба витягати всіх.  Я не можу навіть знайти слів, щоб сказати, що ми відчули, коли побачили українські прапори і зрозуміли – ми вдома. Нас охопили таким теплом і такою любов’ю всі – від прикордонників до лікарів, звичайних людей. Це дарує сили…» Зараз Сергій Хохлов разом з іншими побратимами проходить реабілітацію.  Але найкращі ліки для цих людей – це наша перемога над ворогом.  Джерело: 0629.com.ua

Предыдущая статьяВ Україні знеструмленими залишаються 301 населений пункт, 10 жовтня загинуло 19 людей
Следующая статьяБеларуси пригрозили новыми санкциями в случае большего привлечения в войну в Украине