Історія пані Софії, яка чотири дні прожила з окупантами в одному будинку, — ФОТО

Софії Феофанівні — 85. За її життя це вже друга війна. Вона застала її у Святогірську, пише Тетяна Ігнатченко у своєму блозі. Жила у підвалі разом із чоловіком і сусідкою, якій окупанти спалили хату.  — Все палили, все гриміло і казалось, що конєц жизні, — розповідає пані Софія.  Попри пережите — голос бадьорий і дзвінкий. Говорить про окупацію і — жартує! — Продукти у нас попервах були, бо ми вже бачили, до чого йде і запаслися. Але небагато — бо ті ж казали "спєцопєрація" три дні у них буде — сміється. — А на початку червня, — продовжує, -  до нас у двері почали грюкати, кажуть, не відчините — будемо стріляти. Відчиняємо — двоє руzzких стоять: здорових, перепуганих. Зайшли до нас у підвал, позганяли нас з наших ліжок. Самі вляглися. Ми з сусідкою пересіли на розкладушку до мого  чоловіка — він вже хворів, лежачим був.  Руzzкі ті такі перелякані — страшне, ще гірше нашого. Один представився як танкіст Алєксєй, другий — Васілій, здороовий такий мужик. Алєксей все до мене говорив "мнє, мамаша, твоїй дом нравіцца". Як він до мене в хату вперше увійшов — ото була історія! Заходе — і давай нишпорить. А я, хай мене Бог простить, кагор люблю. У мене в хаті було дві пляшки кагора, шампанське, дві Хортиці і літрів два настоянки на спирту — горіхова і чорна рябіна (чоловік таблєток не визнавав — настоянки пив, як ліки — по 20 грамів щодня). І от я заходжу в хату, дивлюся: танкіст Алєксєй отак усю випивку в кульок поскладав, і каже до мене: бистро-бистро — в подвал, а то будут стрєлять.  Кульок той йому нести незручно, воно все випадає, але він вчепився — не кидає.  Я слідом біжу, сміюся, кажу, ти шо, пакетом тим од бомб закриватимешся?! А ще позабирав усі ліки, які у нас в хаті були. Я кажу, а як же ми? А я могу с вамі подєліцца — відповідає, — і віддав мені пів упаковки Омезу.  Ну, такий він був, цей Алєксєй, що з ним хоч можна було поговорити й домовитися.  Якось спитала у нього: скільки ж ви будете нас палить? А він мені -  так укрАінци вас тоже палят. Та, кажу, ми ж свою землю од вас защіщаємо. Сусідську хату ви нашо спалили? А він мені: там міліціонєр жил, в доме много оружія било. Цей Алєксєй -  професійний воєнний, 19 років в армії. Каже до мене: — Знаєш, мамаша, я — бродяга. Я 19 лєт на войнє. Служу. Для чєго служу? Я богатий. У мєня в Подмосковьє нєдвіжимость і (ще десь там — називав). Я воєвал в Сірії, в Луганскє в 14-м…я всю жизнь на войнє. Мнє всьо надоєло, но мєня нє увольняют.   Ну і тобі це подобається? — питаю його. — Та шо там подобається? Жена там сама по сєбє гуляєт. Я сам по сєбє. Син у нас нікудишній — вообщє нас нє воспрінімаєт.  — А як же тебе можна воспрінімать, якщо ти весь час воюєш? — я йому.  — Да, ти, мамаша, права: жизні нєт нікакой. Десь 4 дні вони у нас побули, потім їх розбомбили, і я їх більше не бачила, — завершує свою розповідь пані Софія.  … зараз на вулицях Святогірська багато спаленої роzzійської техніки. І я сподіваюся, що в якійсь із них — танкіст Алєксєй і Васілій — здооороовий такий мужик. Разом з віджатим ними бухлом, таблетками і хамською звичкою тикати старшій жінці "мамаша". А їхнім "жонам" і "непутьовим дєтям" глибоко на це на@рати. …а Софія Феофанівна поховала чоловіка (не пережив окупації), дочекалася звільнення Святогірська і їде зараз на велику Україну, до доньки. Зателефонувала мені вже з Павлограду. Дякувала Володимиру Рибалкіну за те, що вивіз, і усім добрим людям, які допомагають у дорозі. Каже: їду, дивлюся у вікно — і радію життю. Наче війни — не було й немає. Більше блогів читайте за посиланням  Джерело: 0629.com.ua