Син запитував: що я зробив поганого, що маю померти? Правозахисниця з Маріуполя у Ризі допомагає дітям та дорослим відновитися від жахів війни

Ольга Невідома вже двічі змушена рятуватися від війни: спочатку виїхала з Донецька, а у 2022 — разом з маленьким сином опинилася у Латвії. Там з першого дня приєдналася до волонтерського руху: Ольга допомагає землякам долати наслідки стресу за допомогою творчості. У Маріуполь приїхала за роботою  У 2014 році Ольга виїхала з Донецька до Києва, але там тоді було складно знайти роботу та житло. А коли знайомий запропонував  податися на вакансію у благодійний фонд “Право на захист”, Ольга погодилася. Попри те, що місце роботи — Маріуполь — місто для неї геть незнайоме.  “До цього я була тут хіба проїздом. А як почала працювати, мала щастя спостерігати, як місто змінювалося, покращувався з кожним роком, — каже Ольга. — Це навіть неможливо порівняти — Маріуполь став сучасним гарним містом, яке я полюбила”. У Маріуполі жінка знайшла своє кохання, вийшла заміж, тут народився її син — Ольга зізнається, що вважала його своїм рідним містом.  “За цей час я поринула у світ гуманітарної допомоги та захисту прав: ми підтримували  вразливим категоріям населення. Їздили близько до лінії розмежування, працювали на КПВВ, як соціальні працівники — супроводжували, надавали допомогу людям, як постраждали від війни, спілкувалися з місцевими органами влади, — розповідає Ольга. — Те, що я сама маю досвід переселенця, було дуже допомічним. Я знаходила спільні теми з людьми, і коли вони чули, що я теж переселилася, часто змінювалося ставлення, зростала довіра, вони охоче розповідали свої історії”. Ольга згадує, що її робота була різна: спочатку тим, хто виїхав з окупації, надавали матеріальну допомогу — треба було нагодувати людей. Також важливим був психологічний момент — як у сприйнятті громадами нових людей, так і у самовідчутті самих ВПО.  “Ситуація потроху змінювалось: коли виїхала я, ми не знали, що робити, куди їхати, як себе поводити, від кого чекати допомоги, — згадує Ольга. -  А з роками з’явилися механізми, якісь правила, зрозумілі алгоритми. Приємно, що до цього процесу доклали зусиль я і мої колеги, а також правозахисні та волонтерські організації України”.  Не вірила, а потім вже було запізно Прокинувшись вранці 24 лютого 2022 року, Ольга не повірила, що відбулося щось страшне. Зізнається, можливо тоді просто перебувала у стані шоку. Одразу побачила у робочих чатах, що більшість колег по всій Україні чули вибухи. “Я, мабуть, не хотіла вірити, що це відбулося знов: я маю терміново кудись їхати, але тепер не сама, а з дитиною. Чоловік був на роботі, тому усі рішення довелося приймати самостійно. Виїхати ми змогли тільки 17 березня”, — каже Ольга. Якийсь час вони жили у квартирі, але останні дні перед виїздом вже перебували у сховищі. Ольга згадує, що страшно було, коли снаряди полетіли з усіх сторін: з моря, з повітря, з землі.  “Були якісь запаси — свічки, продукти. Чоловіки розпалювали вогнище, у нашому дворі залишалося ще багато людей зокрема й дітей. Всі допомагали один одному: ділилися їжею, серветками, — згадує страшні тижні жінка, які краще б не переживати нікому. — Виходить, спочатку я не повірила, а коли зрозуміла, що коїться, вже було пізно. У нас був автомобіль, але він знаходився у районі, який постійно обстрілювався з перших днів і дістатися туди було неможливо. А потім вже нас заблокували з усіх боків”.  Про можливість виїхати дізнавалися хіба що через “сарафанне радіо”, Ольга згадує,  як 5 березня люди почали збиратися на виїзд, бо начебто гарантували “зелений коридор”. Вони теж хотіли приєднатися, але інформація про можливість виїзду виявилася неточною. “Спочатку у тебе є надія, що можна скоро виїхати. А потім вона згасає, з кожним днем її все менше і менше. І найстрашніше для мене, як для матері, коли дитина мене питає: мам, а чому я маю помирати? Я ж нічого поганого не робив. Таке почути було чи не жахливіше”, — згадує Ольга.  Готувала малого навіть до власної смерті  Ольжиному синові тоді було трохи за чотири роки. Жінка дуже боялася, що він залишиться один, якщо з нею щось трапиться. Тому була змушена говорити з дитиною на страшні теми.  “Як це не жахливо звучить, але мені потрібно було якось його підготувати, бо ми були самі. Коли був зв'язок, я розповідала йому, як зателефонувати, якщо я “заснула і не прокидаюсь”. Не могла тоді називати це страшними словами, але, мабуть, він здогадався, — з сумом каже Ольга. -  Потім, коли вже не було зв'язку, я навчила, щоб він йшов до сусідів. Пояснила, кому там стукати. А потім він ту фразу сказав, і у мене руки опустилися… Це була вже повна безвихідь та безнадія”. Жінка подумки молилася, щоб їм вдалося врятуватися. І несподівано до підвалу зайшли люди, які гукнули її на ім’я. У перші секунди вона навіть не повірила, але з’ясувалася, що знайомі спеціально приїхали, щоб забрати її з сином з міста.  “В нас не було навіть часу забрати сумку — тільки документи з собою. Ми виїжджали, і я повертаюся з машини назад, а там усе горить, дим, як у кіно. Я таке бачила тільки в якихось бойовиках, — каже Ольга. — І ти розумієш, що все, їдеш і благаєш, щоб тільки виїхати та вижити. Заради дитини, яка сидить на руках”. Вони  врятувалися. І далі запрацював довгий ланцюг добра, який дозволив Ользі пережити евакуацію та опинитися в безпеці. Знайомі, до яких вона зверталася, допомогли їй трохи відіспатися у Мелекіному, потім добратися до Мангуша, а згодом виїхати до вільної частини України.  “Ми елементарно були страшенно голодні. Брудні та голодні. Що ми там їли: картоплю варили, булки якісь, сало було, — згадує Ольга. — У мене дитина ніколи не їла сало. І зараз не їсть, не любить. А на той час їв, просив — бо голодні були”. Родині довелося проїхати багато блокпостів. Морально було важко, але пережити це допомагала надія, яка знов поселилася у серці Ольги. Вони вижили і рухалися у бік безпеки.  Малювання як терапія  І знов ланцюжок добра допоміг: знайомий зголосився Ольгу з сином підвезти до кордону з Польщею. Майже 10 годин вони стояли у черзі для пішого перетину, але згодом опинилися у безпеці. А через три місяці переїхали до Латвії, де Ольга одразу пішла до волонтерських центрів, щоб допомагати землякам: проводити різні заходи, підтримувати, організовувати надання гуманітарної допомоги, розв’язувати проблеми соціальних виплат. Бо мала величезний досвід такої роботи в Україні.   “Зараз я проводжу творчі майстер-класи для дорослих і дітей, вікового цензу немає.  Приходять переселенці та місцеві мешканці. А спочатку були тільки біженці, — каже Ольга. — Це центр Карітас у Ризі, я сама до них прийшла та розповіла, чим можу бути корисною. Мені одразу хотілося долучитися до допомоги, бо не можу сидіти без діла. А творчість — це моє, бо я художник за фахом”.  А ще, каже, хотілося спілкуватися з людьми, особисто зі своїми — з біженцями, з дітьми. І допомагати, щоб діти якось виходили з цієї стресової ситуації. Поступово вона почала бачити зміни на краще.  “Не усіх, але бачу, що вже легше. Особливо у Ризі — тут організовують багато  концертів, творчих занять, квитки у театр безплатно дають, — каже Ольга. — Люди можуть спілкуватись, тут багато психологічних клубів, українці знайомляться, щось роблять разом. Це допомагає. Ми об'єдналися і можемо робити щось далі. Жити далі”… Є в Ольги тепер й нові знайомі з Маріуполя, з якими довелося зустрітися вже у Ризі. Вона зізнається, що бачить багато спільного між ними та собою.  “Ми багато речей переосмислили. Щось важливе зрозуміли у житті після цих випробувань, — зізнається Ольга. -  Раніше я акцентувала на якихось речах, що здавалися мені важливим. А зараз точно знаю — головне, щоб усі були живі”. Ольга каже, що з радістю спостерігає, як її син теж знову починає довіряти людям і світу. Разом з іншими дітьми він охоче малює, бере участь у різних заходах, а нещодавно і він, і Ольга, знялися у масовці в українському серіалі, що знімали у Ризі. Це, каже Ольга, була її мрія з дитинства.  “Але син дуже сумує за Маріуполем… Постійно каже, що Латвія дуже красива, тут гарні люди, але я хочу додому в Маріуполь, — каже Ольга. — Я сподіваюсь, що ми туди колись повернемося”.  ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua