Нові реалії циркової студії “Арго”. Чи просто маріупольським педагогам прилаштовуватися до умов роботи в Європі, — ФОТО

Керівниця Оксана Гур’єва змогла виїхати з Маріуполя тільки наприкінці квітня. Переживати страшні місяці облоги та окупації міста довелося у підвалі маминого будинку, де одночасно рятувалося 12 людей. Облаштуватися цирковій родині на новому місці допомогли колеги з Литви, жінці вдалося набрати учнів та навіть закупити реквізит коштом грантів, але Оксана не приховує — налагоджувати процес навчання в нових умовах непросто.  Вийти на вулицю — майже подвиг  Досвід швидкого звільнення міста у 2014 році, як і для багатьох маріупольців, для пані Оксани став причиною не поспішати з терміновою евакуацією. Вона разом з чоловіком та донькою думали перечекати воєнне загострення вдома. І перші тижні великої війни вони продовжували жити у своїй квартирі, бо навколо було тихо. Але коли у багатоповерхівках вже не було світла та води, вирішили переїжджати до мами — там було пічне опалення та колодязь. Майже місяць вони фактично не виходили з будинку. А якщо бути більш точним — з підвалу, де у запасливої господарки була консервація, варення та мішок з борошном. “Усе це за місяць, звісно, ми поїли. Бо нас там поступово, як у казці Рукавичка, ставало все більше. На початок квітня було 12 людей: окрім нашої родини, ще свекор та свекруха, чотири родичі із Сартани, потім прийшла мамина подруга, будинок якої розбито, коли снаряд потрапив у сусідній будинок, прийшла й сусідка, — згадує Оксана. -  Добре, що це був великий підвал, де гріла пічка, а воду з колодязя можна було дістати відносно швидко. Але збігати до туалету чи по воду — тоді був справжній подвиг. Бо прилітало все — кулі, уламки, невідомо, що, і все це могло в тебе може влучити. Але ми відносно нормально жили, а як люди виживали у багатоповерхівках, мені страшно навіть подумати”.  Оксана згадує, що кілька тижнів вони взагалі не знали, що відбувається в країні і коїться у Маріуполі. Єдине, що вони постійно чули, були обстріли. Тихо стало тільки 9 квітня. Але ця тиша не додавала оптимізму.  “До нас у двір зайшло близько десятка російських солдатів, перевірили будинок, документи. Але не прискіпливо — на той момент вони шукали військових, а у нас з чоловіків тільки мій 15-річний хлопчик, дідусь та мій чоловік. Вірогідно, часу на більш детальний допит тоді у них не було, — згадує жінка. -  У стресі ми навіть не встигли злякатися. Потім вже переживали, що могли забрати чоловіків”. Вкрали хула-хупи та клоунські костюми  Коли Оксана з чоловіком вперше пройшлася по місту, вона була вражена, на власні очі побачивши розбиті квартали, знищені лікарні, тіла людей прямо на вулицях. Каже, уявити такого навіть не могла, хоча розуміла, що означають постійні звуки роботи артилерії та авіації… “Один будинок культури, де я викладала, був повністю розбитий. А другий ще тримався попри 12 потраплянь. Але що не згоріло, то повиносили люди. Ми не знаємо, хто та коли це робив, але були, якщо чесно,  здивовані — кому знадобилися хула-хупи, м’ячі, булави, клоунські костюми? Ну куди ти в ньому підеш?” — досі дивується пані Оксана.   Як тільки з’явилася можливість замовити послуги перевізників. Родина поспішила виїхати з міста, тим більше, що у доньки, яка є повітряною гімнасткою та акробаткою, з 12 березня вже мав би розпочатися контракт в Німеччині. Усі пройшли так звану фільтрацію.  “Здавали відбитки пальців, фотографували. Нічого такого, як наче перетинаєш кордон або робиш закордонний паспорт, — каже Оксана. — Ми були раді, що залишилися живими, і нам вже було все одно, що там вимагали”.  Літні члени родини покидати власну домівку відмовилися, вони й досі залишаються в Маріуполі. Деякі з колег, з якими працювало подружжя, теж ще там. Наприклад, хлопець -жонглер не може виїхати, бо він сирота — тільки він може потурбуватися про паралізовану бабусю та трьох великих собак. Інші члени трупи розкидані по країні та світу — син Оксани, жонглер та акробат, ще з 2019 року працює в китайському цирку, де “застряг” через пандемію і тепер вже має більш довгострокові контракти.  Інші підходи до виховання та мовне питання  У Маріуполі Оксана працювала керівником дитячого Народного циркового колективу, де навчалися сотні юних талантів. Часто вони, подорослішав, не кидали своє захоплення, і продовжували брати участь у циркових виставах, з якими колектив їздив зокрема і в Європу. Оксана виступала у ролі режисера програм і керівника студії, а її чоловік — звуко- та світлооператор.  “Тому ми й поїхали одразу до Литви — у нас там було налагоджено тісне співробітництво. З першого дня великої війни артдиректор писав: їдьте до Львова, я вас звідти заберу. Ми знаємо, що він так вивіз кілька циркових родин. І самі отримали підтримку та турботу”, — каже жінка.  Зараз Оксана працює у двох Центрах культури у Вільнюсі. У центрі неформальної освіти дітей вона тренує три групи та отримує офіційну зарплатню за викладання дітям циркового мистецтва українською та російською мовою. А у Новій Вільні працює у Центрі культури, де циркова студія має бути з акцентом на популяризацію української культури. До речі, на заняття ходять не тільки українці — є місцеві діти, також поляки та білоруси.  “Але десь 70% — це наші, з різних міст України. Є навіть три дівчинки з Маріуполя, — каже пані Оксана. -  Коли виїхали з Маріуполя, спочатку я відчувала себе зрадницею. Кинула своїх вихованців, що там залишилися, працюю десь з іншими дітьми. Але зараз думаю, що це теж певний вклад — діти можуть у такий спосіб відволіктися та соціалізуватися”.  За кілька місяців адоптації Оксана пройшла курс литовської мови, педагогіки та психології — це одна з умов викладання у Литві будь-якої дисципліни. Каже, що менталітет та ставлення до дітей дуже відрізняється.  “Тут беззаперечно більше акцент на дитину як особистість, яка має право на власну думку. Ти не можеш комусь наказати повірити тобі на слово, до правильних висновків дитина має дійти через власний досвід, який педагог повинний вміти правильно організувати, — пояснює пані Оксана. -  Це інший підхід. Мені було складно, але цікаво, бо звикла все ж геть по-іншому. Тут я вже не можу зайти до залу і скомандувати — шикуйся! Треба заохочувати дитину, а не наказувати їй!” Маленькі артисти вже брали участь у загальноміському дитячому фестивалі. Батьки та діти, зізнається Оксана, задоволені! Але, як професіонал, додає — рівень підготовки, звісно, ще не той, бо діти почали з нуля, коли не було навіть костюмів та реквізиту. Тепер все це є — Оксана написала та виграла грант для представників культури з України, кошти на який виділила Литва. Для тренування та виступів закупили булави, моноцикли, мати, хула-хупи, тканину для костюмів.  Але Оксана визнає, що має ще одну гостру потребу — їй треба почати нарешті говорити українською до дітей, які тікали від війни з росією. Бо поки без певної звички їй це ще складно дається. Бо це потрібно й дітям — днями дівчинка, що переїхала у Вільнюс з Рівного попросила говорити до неї українською, бо дуже сумує за домом…   Джерело: 0629.com.ua