Крила надії. Андрій Гежа з Маріуполя “лікує” поранені дрони у Черкасах, — ФОТО

Волонтерську діяльність Андрій Гежа розпочав ще у 2014 році в об’єднанні “Новий Маріуполь”: разом з земляками допомагав військовим, котрі обороняли місто. Через окупацію Маріуполя був змушений евакуюватися, але й там знайшов для себе корисне заняття: став соціальним працівником у благодійній організації. А у вільний час разом з однодумцями ремонтує дрони, пошкоджені на полі бою.  Дрона в руках не тримав  Андрій Гежа розповідає про своє волонтерське хобі у невеличкій майстерні у Черкасах, де щодня нове життя отримують крилаті воїни сучасної війни. Ремонтом дронів він почав займатися з травня минулого року, а до того, зізнається, навіть у руках їх ніколи не тримав.  “Я ж усе життя ремонтував електроніку промислового обладнання. Це, звісно, дотично, але все одно — нова справа, — каже Андрій, тримаючи одного зі своїх залізних підопічних. — Те, що така допомога буде дуже необхідна, я побачив ще у Маріуполі. Довелося трохи ремонтувати дрони військовим ще там. Виїхавши до Запоріжжя, одразу почали думати, як розгорнути більш системну роботу, бо розуміли — це дуже потрібно. Розумієте, вартість ремонту набагато нижча, ніж новий дрон”.  Спочатку активісти відшукали потрібне обладнання, зв’язалися з друзями за кордоном, котрі надіслали інструменти, запчастини. Бо рятуючись з окупації, хлопці не змогли нічого вивезти. Андрій згадує, що навчатися доводилося по ходу справи. По усій країні знаходили контакти майстерень, що вже налагодили ремонт, якщо чогось не знають. А замовлення не забарилися. Спочатку допомогти просили ті військові, з якими хлопці контактували раніше. Потім вони самі вийшли на командування певних підрозділів — мовляв, можемо ремонтувати ваших “пташок”. І дуже скоро щодня почали привозити поранені дрони: працювало “сарафанне радіо”, люди ділилися контактами у соцмережах. Причини поламок дуже різні: і падають самі через погодні умови чи помилки операторів, і вороги збивають їх. А якщо майстри розуміють, що дрона не можна привести до ладу, то, як хлопці дозволяють, залишають його в майстерні -  на запчастини, рятувати інших поранених.  “Халабуда” — поруч Андрій не дуже говіркий, бо помітно, що зосереджений на виконуванні головного завдання: під час розповіді не перериває процесу відновлення чергового пошкодженого дрона. Але краще за слова кажуть результати роботи ентузіастів: в місяць виходить полагодити десь 50 одиниць техніки.  “У нас зібралася невелика команда — четверо однодумців, є у Запоріжжі, а є тут, у Черкасах. З кимось ми знайомі давно, з 2014 року, але є і новенькі, котрі доєдналися вже після евакуації до Запоріжжя”, — розповідає Андрій.    Сам Андрій родом з Нікольського, а до Маріуполя переїхав після навчання: він здобував освіту в Запоріжжі, а в Маріуполі знайшлася робота за фахом. Чоловік згадує події 2014 року, коли в його житті сталося об’єднання, “Новий Маріуполь”: дуже багато людей тоді допомагали військовим, возили їжу, одяг, купували бронежилети. До речі, у Черкаси переїхало багато тих, з ким Андрій познайомився ще тоді, на волонтерській роботі, тож, активісти не просто підтримують зв’язки один з одним, а й відновили волонтерський центр “Халабуда”, який працював у Маріуполі.  “Ми допомагаємо іншим й самим собі триматися. Саме за підтримки “Халабуди” вдається залучати кошти для закупівлі запчастин: перераховують багато маріупольців, також часто допомагають люди з інших країн. Та й починали працювати у Черкасах ми у приміщенні “Халабуди”, але зараз переїхали, бо там багато різних заходів проходить”, — каже Андрій.  Невідомість  З Маріуполя Андрій виїжджав у середині березня. День запам’ятав на все життя: саме тоді відбулося трагедія, коли росіяни прицільно бомбардування Драмтеатру, де переховувалося багато місцевих мешканців.  “Я знав, що вже кілька днів люди виїжджали, була інформація, як можна вибратися з міста. Так вийшло, що у місті залишилася машина моїх друзів, бо на моїй вивезли ще 25 лютого дружин та дітей, — пояснює Андрій. — А чоловіки залишилися. Вважали за потрібне бути корисним саме у місті. Товариш пішов до тероборони, а ми почали допомагали військовим, поліції, госпіталям”.  Як почались бомбардування, багато людей опинилися в імпровізованих сховищах, була велика потреба у їжі та воді. А у хлопців залишалося багато контактів власників бізнесу — крамниць, аптек. Бо як не стало світла, десь 2 чи 3 березня, торгові точки зачинилися, тож, гуманітарну допомогу вони отримували безпосередньо від власників.  Кілька днів лютого Андрій жив вдома, потім перебрався до “Халабуди”, щоб не витрачати час на переміщення.  “Чесно кажучи, у місті панував хаос. Влади, як такої, не було, хоча відбувалися якісь наради, на яких нічого не вирішувалося. Пам’ятаю, як ми питали — чому пізно почали барикадувати в’їзди у місто? Купи піску- хіба це якісні споруди? — згадує пан Андрій. — Виїхало багато поліції, основний тягар ліг на “патрульку”, але їхніх ресурсів не вистачало. Вони виїжджали й на допомогу пораненим від обстрілів, бо нормально не працювала Швидка. Намагалися запобігати мародерству, хоча б на тому етапі, коли це ще не стосувалося питання життя чи смерті від голоду”.  Також щільно працювали з військовим госпіталем: привозили ліки, що збирали по аптеках, набори медичної перев’язки надав грецький консул — на території були контейнери з медичною допомогою. Встановлювали освітлення, коли власники магазинів надавали безплатно ліхтарі для лікарень. “Невідомість, — відповідає Андрій на питання, що було найважчим у ці дні, — коли не знаєш, що відбувається навколо, немає ніякої правдивої інформації. Якийсь час ми не мали жодного зв’язку з “великою землею”, шукали мобільний зв’язок на дахах будівель, наражаючись на небезпеку. А потім хлопці, які зналися на електриці, за допомогою генератора змогли встановити “тарілку”, тож, ми дивилися стільникове телебачення. Кожну вільну хвилинку бігали на новини. Звісно, сподівалися, що Маріуполь буде деблокований”.  Порятунок — у допомозі іншим  Лінія фронту постійно наближалася до центра міста. Стало небезпечно переховуватися й у районі “Халабуди”. Час, як то кажуть, йшов на години. У автівці, за кермо якої сів Андрій Гежа, рятувалися ще 5 жінок та 2 собаки. Зараз навіть неможливо уявити, як можливо вмістити у старий легковик стільки, але тоді це було справжнім порятунком. Всі, хто їхав, до останнього залишалися у “Халабуді”.   “Поки доїхали до Запоріжжя, пройшли десь 15 блокпостів. На щастя, мене не змушували роздягатися. Я мав два телефони, один основний, інший — робочий. Основний я заховав під обшивкою машини, нікому не показував, бо особливо нічого не видаляв з нього. А робочий — там нейтральні записи, контакти, не причепишся, — розповідає Андрій. -  Ще пощастило: коли доїхали до Мангуша, вже був зв’язок. Дружина сказала, що хтось поїхав через Пологи й це безпечніше, ніж в основній колоні. Ми заночували в Мангуші, а зранку виїхали тим маршрутом. В Пологах, правда, перевіряли найретельніше. Лякали, що не треба їхати до Запоріжжя — мовляв, там теж будуть обстріли”.  На усе життя закарбувалася у пам’яті Андрія картина, яку він побачив, покидаючи місто: наші розбиті танки на під’їзді до Мангуша. А ще, як ворожа артилерія гатить по місту… Спочатку Андрій з родиною залишався у Запоріжжі: там працевлаштувався у благодійний фонд “Карітас-Маріуполь”. А коли той відкрив свій офіс у Черкасах, разом з ним поїхав і Андрій. Він — соціальний працівник, який допомагає у розподілі гуманітарної допомоги, впровадженні різних проєктів підтримки ВПО. Часто у пунктах допомоги доводилося зустрічати й земляків, котрі облаштовують своє життя в Черкасах. “Це дуже затишне, тихе місто, тут набагато безпечніше, ніж у Запоріжжі. Можливо, я б міг тут залишитися жити. А от знайти тут роботу — складніше, — розмірковує чоловік. — В Маріуполі, думаю, при відновленні буде багато роботи. Мабуть, будемо повертатися після деокупації. Батьки — точно планують, в них й будинок цілий. У нас не залишилося житла, але батьків ми не покинемо, їм потрібна підтримка”.  Андрій каже, що це, безумовно, вже буде інший Маріуполь. Бо міста — це не тільки будинки, це люди. І він вже розмірковує над питанням, що робити з тими, хто зараз підтримує окупантів. Йому доволі складно уявити, як з ними спілкуватися. Попри це, чоловік налаштований оптимістично і не просто вірить у перемогу, а й підтримує її корисними справами.  ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629 НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629 ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой ДИВІТЬСЯ нас на YouTube Джерело: 0629.com.ua