Багато років вони жили щасливою родиною в Маріуполі. Віталій Васильченко працював на металургійному комбінаті "Азовсталь", його дружина займалася вихованням сина і здавалося, що життя налагоджене, все добре і йде так, як має бути: родина, робота, відпочинок, всього вистачало. Допоки в життя родини Васильченків і всіх українців не увірвалася війна.
— Я 13 років працював на "Азовсталі", маю профільну освіту, прийшов туди 4 серпня 2008 року помічником майстра доменного цеху, — згадує Віталій. — Крок за кроком набирався досвіду та нових знань у професії. У 2010 році прийняв рішення змінити кар’єрний маршрут і спробувати себе у іншому напрямку, але меткомбінат залишати не хотів, перейшов працювати у дирекцію з персоналу та адміністрації. В нас так можна було, якщо доведеш, що можеш — багато доріг відкривалося по роботі. Став працювати інженером з організації та нормування праці. Мені подобалося те, чим я займався, постійно навчався, прокачував власні навички і в мене все виходило, кар’єра йшла вгору. Кілька років тому Віталію запропонували перейти на роботу на металургійний комбінат Каметсталь, що у Кам’янському Дніпровської області і працювати керівником відділу праці та заробітної плати. — Я погодився, бо це перспективи, це ріст, — розповідає Віталій Васильченко. — Ми вирішили родиною, що так буде краще. Якби я знав тоді… В житті б не погодився, але на ті часи Маріуполь розквітав, в нас було власне комфортне житло, стабільне життя, малий готувався вступати до школи. За найменшої нагоди я приїздив в Маріуполь, бо це насправді недалеко, 350 кілометрів і близько чотирьох годин їзди. Так ми і жили до 24 лютого. Віталій згадує, що той ранок був важким, не відпускали тривожні думки, був на зв’язку з родиною постійно. — Ми думали, як краще поступити, кому і куди їхати, але в той день така паніка була – вся країна кудись рухалася, а ми — маріупольці дивилися на все це і не зовсім розуміли чому, бо вже вісім років жили на лінії розмежування по факту і війна для нас не була чимось новим. Так, в Маріуполі зранку 24-го лютого були вибухи, але вони в той день повсюди були і незрозуміло було бігти чи залишатися. Вирішили, що родина буде вдома, адже всі казали, що в Маріуполі все під контролем, все нормально, а потім… потім вже було пізно. Віталій згадує, як 2 березня припинився зв’язок з родиною, а до того щодня говорили і в цілому ситуація була стабільною. — А от коли обірвався зв’язок, тоді там почалося пекло і це стало зрозуміло одразу, — розповідає чоловік. – Це був жах: ні води, ні тепла, а на вулиці мороз, ні світла, безперервні обстріли, а моя дружина там з матір’ю та шести річним сином. Намагався туди поїхати, шукав варіанти, але вже було неможливо, взагалі неможливо! Маріуполь брали в кільце і єдину дорогу на виїзд в Україну перекрили. Цілодобово Віталій шукав варіанти, як врятувати родину, було багато інформації про нібито відкриття «зелених коридорів», але жоден з них так і не запрацював. — 13 березня один з моїх колег з Маріуполя сказав, що можна їхати через Мєлєкіно, що люди їдуть — розповідає Віталій. — В той день виїхала і моя родина до Бердянська. Дружина гарно водила машину, бак був повний, речі збирали швидко і виїхали без складних перешкод. Ми були раді, що їм вдалося вирватися з пекла і на той момент здавалося, що все найстрашніше позаду. Їхати далі до Запоріжжя родина вирішила наступного дня. Дорога була одна — через Василівку. — Зранку зв’язку вже не було, тоді були постійні перебої зі зв’язком, але хоча б періодично пробивалися смс, — говорить Віталій Васильченко. — Добу не чув їх, душі вже не мав. Я вже був по дорозі з Кам’янського в Запоріжжя, щоб зустрічати родину, аж раптом дзвінок… машина з моєю родиною підірвалася на міні. Теща з сином у лікарнях Запоріжжя, дружина — загинула на місці. Я не пам’ятаю нічого, ані дороги далі, мабуть взагалі їхав на автопілоті. Дитину з бабусею привезли швидкі у різні лікарні Запоріжжя. У хлопчика був струс мозку та рвані рани, а у бабусі — осколкові поранення легень, перелам хребта, травма голови, дуже важкі травми, які вимагали довгого лікування. — Я приїхав до сина і не знав, що казати, робити, що він розуміє, а що ні, — з болем згадує Віталій. — Він же маленький зовсім, а мама — то його всесвіт. Він тільки весь час твердив: «де мама … хочу до мами». Потім поїхав до тещі, я не знаю, як вона це все пережила, на той момент здавалася, що не зможе, адже втратила найдорожче — доньку і все це на її очах. Мені болісно це згадувати, адже я так і не зміг допомогти їм, у найжахливіший момент мене не було поруч. Я житиму з цим все життя далі, бо мені треба триматися заради малого. Я ніколи не зможу замінити синові маму, так само, як і бабуся. Ми намагаємося, але ми так не вміємо – посміхатися, обіймати, говорити. Все, що тримає на цій землі – дитина та робота – вони моя точка опори. Приходжу на роботу, дивлюся на людей, виконує те, що маю – і нібито життя триває, а вдома син, а в душі — порожнеча Родина Васильченко тепер живе у Кам’янському. Віталій має право виїхати за кордон, бо він єдиний опікун свого сина, проте й думки такої не має.- Вірю, що одного дня ми повернимося в Маріуполь і я повезу сина до Азовського моря, а коли він подорослішає — розповім йому, якою прекрасною була його мама.
